Мені казали: "Ти не знаєш сміху,
Твій вірш гіркий сумує й проклина,
Ти з пісні вигнала потіху
Й музику поцілунку, що тріпоче
Під сонцем, чарівна.

Тобі не знана ясна пісня Феба,
Що, з себе вбрання скинувши тісні,
Як жителька колишня неба,
Ширяє вгору й прибирає хмари
У квіти запашні".

Мені казали ще: "Де ти вродилась,
Поетка злиднів і віщунка зла?
Чи фея зла тобі з'явилась
І закляла в колисці?" Я ж сказала:
"В халупі я зросла.

Я виросла в багні; мені світило
Не дуже світло сонця осяйне,
А гімни радісні глушило
Всесвітнє нарікання й плач, що тісно
Обвинули мене.

Мене дощі червоні поливали
Крові гарячої найкращих тих
Обранців, що життя поклали
Там, де свобода падала й на поміч
Собі скликала їх.

З домів, що робітничою юрбою
Гудуть, киплять, немов бурхливий вир,
Де всяк зомлілою рукою
Хапається за хліб, здобутий тяжко,
Немов голодний звір,

З похмурих фабрик, де невпинним рухом
Залізні звірі - мОтори гудуть
І димом та отруйним духом
Червону кров сухітним робітницям
З'їдають і псують,

З рижевих нив, затоплених водою,
З ланів, з пісків неплідних, з камениць,
Де за високою стіною
В ім'я Господнє стільки марно гине
Монахів і черниць, -

До мене йде, до мене йде невпинний
Гарячий плач, що вічно не вгава,
Зловісний голос, неодмінний,
Сумний, як крик сови вночі, як хмара,
Що сонце закрива.

Втікають радощі й краса від мене,
Втікають сонячні веселі дні
Й кохання почуття шалене,
Зника сп'янілість поцілунку, й тільки
Зістався сум мені.

Але той сум не хоче покоритись,
Той сум стає святим, ідучи в бій.
Та сила не дала схилитись
І Прометеєві, коли його прикуто
На скелі кам'яній.

І линуть мої співи, смутку повні,
Понад юрбу бліду, що залягла,
Як поле гірської льодовні,
Де застигають, замерзають крила
В підбитого орла".