Гей, нині лаштується віщий Василь
"Хахлам" нерозумним помстити,
Їх вірші і прозу за буйний їх стиль
Він буде черкати й палити.
Схопив олівець і в цензуру біжить,
Од гніву засапавсь і страшно харчить.

Уже до цензури дійшов він якраз,
Уже він стоїть біля ґанку,
Аж зирк - і побачив: приніс відкілясь
Нечистий до його циганку.
Наш славний Василь у циганках кохавсь, -
Підбіг він до неї і зразу спитавсь:

"Скажи мені, люба циганко моя,
Чи буду в житті я щасливий?
Чи скоро поляже на мене земля,
Щоб ворог радів обридливий?
Скажи мені правду, не бійся мене, -
За се тобі буде лобзання смачне!"

"Циганці не страшно твого олівця,
Твого ж поцілунку не треба,
Не треба й для наших думок видавця,
Нема в нас цензури, крім Неба.
Хоч доля людськая сховалась у млі,
Та бачу твою на бридкому чолі.

Так слухай гаразд і, гляди, не забудь!
Щодня тепер маєш ти свято:
І "Слово", й "Киянин" до тебе несуть
Хаптурів усяких багато;
Забрав ти життя у небоги "Зари",
Завидують інші тобі цензорі.

Боїться тебе газетярів сім'я
Й письменники всі українські,
Бо звісна поганая вдача твоя -
Поводиться з їми по-свинськи.
Нема тобі кари за вчинок бридкий:
Є в тебе незримий хранитель міцний.

І твій олівець з магазину Пето
Не зна собі впину в сваволі:
Черка він усе; не напише ніхто
Ні одного слова по волі.
Черкав би ти й твори жандарма, ченця...
Та приймеш ти смерть од твого олівця".

Василь осміхнувся, одначе поблід,
Затрясся в якійсь лихоманці,
Шурхнув до цензури, забувши, що слід
Копу доручити циганці.
Прибігши до хати, кликнув писарів,
Узяв олівця і з жалем говорив:

"Прощай же, мій друже! ти був той струмент,
Що ним я багато нашкодив:
Тобою вкраїнське письменство умент
Я нищив, на казна-що зводив.
Тепер не тобі вже ті твори черкать
І любим черканням мій дух звеселять.

Візьміть, писарі, олівця ви сього
І зараз його поламайте;
У яму помийну закиньте його
Та іншого зараз подайте!"
Тоді писарі з олівцем одійшли
І зараз нового йому принесли.

Гуляє Василь з товариством своїм,
Черкають нелюбії твори,
Але з усіма не упоратись їм:
Вони напливають, як море.
І віщий Василь ту порУ пригадав,
Як він одразУ все письменство черкав.

"А де мій товариш? - Василь прорече, -
Куди олівець мій подівся?
О, як я черкав ним колись гаряче!..
Тепер би мені знадобився!"
І відповідь чує: "Звелів єси нам,
І в ямі тепер він гниє із сміттям".

Тоді Василя обхопила журба
І трясця від жалю напала.
"Циганко! Побила б тебе коцюба,
Як ти мене дурно лякала!
Служив би ще й досі мені олівець...
Піду ж хоч побачу його попілець".

І віщий Василь на задвірок біжить,
За ним секретар його милий.
І бачать: у ямі в помиях лежить
Бідаха олівчик потлілий,
Свиня над ним рохка, ворушить черва,
І кухар помиї на нього злива.

Василь по коліна до ями вступив
І мовив: "Спи, вірний мій брате!
Старий твій хазяїн тебе пережив,
І в час, як я буду вмирати,
То другому вже не тебе передам:
Він інший десь найде на страх ворогам.

Та ось моя смерть! Ну, від цього б навряд
Я скорої смерті діждався!"
Тим часом з недогнилків цензорський яд
Гарячим стовпом піднімався;
Мов пара отрутна, штрикнув його в ніс,
І скрикнув Василь, і вхопив його біс.

В світлиці цензурній коновки бряжчать
На тризні сумній Василевій;
Пан Ромер з Самійлом край столу сидять
І цідять із пляшки дешеве.
Вони поминають завзятця свого
І як українці жахались його.