Прекрасна доню, в твої рученьки малі Вкладаю з трепетом і вірою слова прості: Все, що є зримим і незримим на землі, Все — боротьба із величчю Самотності. Знай: світ цей — мертвий, а безмежність хвилювань, Все — для Самотності, яка від вічних ран німих З’їдає душі та народжує слова, Лише такі слова живими є і справжніми... Пройдуть роки, і зрозумієш, може, й ти: Все, що виходить із душі, — від переповнення, Та навіть Смерть глибин боїться Самоти — Щоб не втопитись у нестримній повені. Для всіх одна вона і кожному своя, Прадавня, в ній лише туман: Що? Звідки? Як? Чому? Сказати, хто є Самота, боюсь і я, Бо бачив лик Її, страшний не по-дитячому... Заглянь в шпаринку таємниці Самоти, Від слів Її не ухилитись — це для дум причал, Знайди там шлях свій, той, яким потрібно йти, Щоб в щиру усмішку перетекла печаль. А будеш діток научати там і тут, Обов’язково розкажи про Самоту...
|