* * * У душі золоте дефіле виїдає тісні тротуари. Так чи сяк від очей зашморгне павутину решіток і чвару. Люба камнем лягла на душі, і тамується біль веремією. Стрепенувся і дзизнув на всіх, перший дощ заплакав Марією. Не солоно сьорбавши, ізвод озиває і кличе толоками. Тільки-но розвиднивсь завод, як понуро летить за сороками. Ат, ця, любляча, легке єство безсоромно спіймала жар-птицю. Ллє у себе нетлінний йод – і кладе філе за потилицю. Все зачавкає кендюх, як є, розтрясе і розбовкає сало, відсвяткує сумне фуете, свіжо-синє, отруєне яром. Влізе в душу і розпочне визирати веселі зазовини. Скам’яніле царство візьме тріумфальним лихом здуховини. У квітучій обструкції все, це тендітне квітнення садів. Будить ранок багрове і зле, сонце гріє єство ладів. Понесуть джерела свій страх у цмоковину вічно земних. Буде ранок вставати без ран, і мене знайдуть серед них.
|