Забуваю, і знову спочатку
Дивний спогад, відлуння рясні...
Не дає мені спокою жабка,
Яку бачив, немов уві сні.
Сам не вірю, але так буває,
Правда, зрідка (якщо це не звих), —
Слово побачу і оживаю
Посеред слів живих.

Щось у кульку маленьку зажато
І цих кульок — прозорі сади,
А всередині, на тобі, — жабка
Причаїлась і тихо сидить...
Коле час різноколірним шилом
І нагадує зрідка мені
Ту, що не дуже, але душила,
Жабку десь в глибині.

Змалку жабка буває хвостата,
А доросліша ріже різцем
І по-своєму вміє літати,
Але всім не говорить про це.
Так і хочеться скинути шапку,
Адже бачили, бачили ми:
Жабка насправді схожа на бабку,
Тільки з шістьма крильми...