1 В оранжереї ти мене зростив... На кожен день приніс веселу маску, Бо пір"я в сниво переслав терник - Щоб нагадати про дзьоби і ряску. Термограф ти повісив на стіні, На дах скляний поклав руду панаму. Шептав: "Не бійся каменів, стихій..." Наш світ знесла страхітлива цунамі… 2 Тепер я проростаю крізь те скло, З якого ти змітав кленове листя. Крилатки шарудять у яв, у сон… Той світ пощез. Клен білий вистояв! 3 Ти з Небуття весною прилетів. Облаштував ставок, оранжерею… Термограф знов чіпляєш… "Вітре, стій!"- Я не кричу, лиш обвиваю рейку. Листочками укрилася... Стогну: О, не для мене рай-хороми зводив. Чому померти ладна я отут В оманливих долонях?! - самоподив. Оцю готовність люд нарік – Любов. Це почуття складне, мов орігамі… Я зазираю в Щастя крізь вікно І прикликаю сонце – не цунамі.
|