Ніч. Тиша ріже душу мов колія степ.
Годинник відбиває свій нескінченний степ,
виблискуючи зубами циферблату.
У темряві – наче музейний експонат у ваті.
Чутно, як на гілці з лапки на лапку пересідає птах.
Доісторичний страх
підповзає до лівого соска
і капає у серце, мов крижана вода з носка
крану або валеріана з піпетки.
Фіранка білою серветкою
закриває завіконний світ.
Удав-ліфт
проковтнув нічного гуляку
чи то бродягу.
Тихо. Мов нічний потяг, від’їжджає чиясь душа.
А тіло
ще мешкає вже у нічиїй вже квартирі.
Потріскує віття на пустирі за рогом
під ногами (крилами?) тієї, що відійшла.
Та вже струменить свої промені у вирії
нове космічне тіло.
А його зайва оболонка стигне.
І миші вже сховалися попід підлогою,
мов самітники у скит.
Та вже вийшов на нічне полювання
чорний кіт.

26 вересня 1999 р.