В мулі іскристому топляться муляжі, Рук, ніг, очей і облич миготіння ватне. Десь хтось маленький корчиться на рубежі, Скинути шкіру свою сам із себе нездатний. Здатний лише на потворний малесенький жаль – Той, що із горла вперто, як виразка, пнеться. Знаєш, простять і його. Вже льодяний скрипаль Натягує струни на мертвий провал свого серця. Спи, недолугий! Тепер ти у танці дерев Мертвих – уже не сокира, а зламана гілка. Бачиш, для тебе палац, у якім дотепер Ти не посмів би й рукою торкнутись одвірка. Тоскно в нім плаче холодна скрипкова душа, Світить крізь стелю обличчя похмуре і мудре... О, якби тебе поклали тут – як ти б лежав! Як попід ноги Господні постелене хутро... Але ж тебе не постелять. Ти в тіло умерз, Зрісся з собою, як, може, ніколи до того. Спи, недолугий! Колись, замість лютих химер, Прийде до тебе у снах відображення Бога.
|