Криловець Анатолій. Поезії взаємне почуття: вірші. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2012. – 84 с.
Бабій Степан. Яблука чаклунки. Інтимна та еротична лірика. – Тернопіль: Джура, 2007. – 80 с.

          Що об'єднує ці дві книги? 1) Формат – до 100 сторінок, в час агресивної суперінформативності саме такий формат є сприйнятним для масовішого читання (в Україні книги обсягом понад 800 сторінок все одно появлятимуться); 2) Еротично-інтимна тематика; 3) Обидва поети творять і проживають на Рівненщині, зрошеній поетичними талантами. Зрозуміло, що знаються і, як кажуть сучасним сленгом, ”пересікаються”; 4) Навіть обкладинки їхніх книжок (видані в різних видавництвах) якимось містичним чином доповнюють одна одну; 5) Потужно-енергійне рекламування обох збірок (“Позірно-епатажні твори органічно поєднуються із поезіями, наснаженими високими людськими почуттями” – це про збірку Анатолія Криловця, с. 2; ”... крізь елегантні поетичні форми світяться принадні форми жіночі” – Петро Осадчук про збірку Степана Бабія (с. 2)).
  Хіба після цього, будучи молодим душею, не захопишся читанням (а пізніше і рецензуванням обох збірок)?
  Скажу відверто, що з особливою насолодою і задоволенням стежу за творчим розвоєм мого земляка Анатолія Криловця. П'ять його попередніх збірок засвідчили українському читачеві непересічний талант автора. А ще Анатолій чудовий викладач і організатор, автор монографічних досліджень, вдумливий та доброзичливий критик.
  Поезія ”Похвала бажанню” має своїм епіграфом слова Олега Ольжича:

     Захочеш – і будеш. В людині, затям,
           Лежить невідгадана сила   (с. 3).

  Цей перший вірш (не знаю, свідомо чи несвідомо) перегукується з мотивами еротичної поезії нещодавно померлого діаспорного поета Яра Славутича:

     O, честь, жаго, тобі – ти твориш з нас людину!  (с. 3)

  Aвтор порівнює дві речі – любов та поезію:

     Любов буває радісна й сумна.
     Поезія ж – то почуття взаємне.
     Здається, заплатив за все сповна.
     ... Вина терпкого аромат приємний   (с. 4).

  Розділ І має провокативно-епатажну назву ”Без трусів”. У боязкого читача закрадеться сумнів: ”А чи не опуститься автор до рівня чергових ”Пающіх трусов” (для непосвячених – попсовий комерційний проект Кузьми Скрябіна. – В. П.)?”
  У “Бахурсько-поетичному” поета насамперед зваблює муза-поезія:

     Є у мене аж тридцять муз.
     Маю сорок наложниць.
     Відчуваю серцем: загруз,
     Бо мене хоче кожна!   (с. 7)
 
  Анатолій Криловець залишається неперевершеним еквілібристом-філологом, знавцем слова, його міці та потуги (“Toй дивний сон, в якім нага ...”):

     В тім сні ти кажеш: ”Спер мою
     Самотність і самодостатність.
     Ну як було тобі не дати
     Води, шляхетний крадію?”   (с. 9)

  Ніхто б  і не згадав тепер популярного колись в Союзі Миколу Трублаїні, якби не Криловець з «Крильцями рожевої меви (За майже однойменним оповіданням Миколи Трублаїні ”Крила рожевої чайки”»).
  І знову філологічність важко приховати навіть в сексуально-еротичному експериментуванні, що не дозволяє поетові впасти у вульгарність у такій чуттєвій тематиці):

     І додав, стріпнувши буйним чубом
     (Сивина десь перша узялась):
     “Мабуть, я вродився однолюбом,
      Бо усіх люблю один лиш раз!”   (с. 13)

           Поета виручає самоіронія, самокепкування, не надто серйозне сприйняття самого себе (не забуваймо, що все це відбувається в рубриці ”Без трусів”, де шкарпетки та краватка не надто допоможуть).
Іноді Анатолій Криловець вкраплює в свої рядки інформаційний шал (інфошал) тільки для втаємничених (“В Львівській опері аншлаг”: О. Ірванцю на 50-річчя):

             В Острозі є творчий рай.
              Йдуть в кущі мільйони Рай,
              Щоби вогнище палити
              На дощі, чорт забирай!   (с. 15)

           Криловець – неперевершений гравець зі словами, витончений жонглер:

              Хоч п’ятдесят, та я іще зелен.
              Без тебе не поет я – просто член
              У Спілці диваків і віршоробів
              Схилися, Музо, до моїх рамен   (с. 16)

           Автор підтримує еротичність своєї поезії:

            Надихайся, бо дуже колеться.
             І я теж непритомно хочу.
             Нам у творчості гріх відмолиться.
             ... Важко бути музом жіночим  (с. 17, не забули ще рядки зі с. 7? Тема ”xотіння” продовжується, не зникає, не замовкає, не слабшає).

           Анатолій Криловець не забуває і про географічну диверсифікацію своєї поезії (нарешті і сам вірш ”Без трусів!” (або запрошення до Бразилії) з милим епіграфом: ”У бразилійок є повір’я: якщо наречена піде до вінця без трусиків, шлюб буде щасливим і довговічним”. Це ж тільки український президент може дозволити собі безкоштовний візит в цю країну. А слідом вірш ”Зімбабве” з його неперевершеним закінченням:

             О коха ... о кохана,
             Ти уже зімбабвієш ... (с. 21)   Як тут не згадати легендарну санітарочку Раю і ”милу під нею вітчизну” (з поезії Олександра Ірванця)

           Але обидві поезії закінчуються нарочито патріотично, без жодних ускладнень і загроз:

             Станем часто дихати,
              І не стачить слів ...
              Нащо кудись їхати!
              Вдома – й без трусів! (с. 19, перша)

             На поїздку в Зімбабве
             Нам не вистачить грошей.
             Нащо сім мені баб? Є
             Ти у мене, хороша... (с. 21, друга)

           З такими патріотично налаштованими поетами нам, дійсно, нічого не загрожує і навіть жевріє певна надія на покращення непростої демографічної ситуації.
Знання фразеологізмів не підводить поета:

            Липень вечоровий мружить очі.
             Всяк живий стрибнути в гречку хоче   (с. 22) (Тут хотіння трохи іншого плану).

            - Шістдесят? – здивовано звела
            Дві брови, мов крила лебедині. –
            От би вам нізащо не дала!
            - Але ж я і не прошу, дитино   (с. 23). (Настільки багатогранне українське ”давати”, як і ”хотіти”. Важко буде перекладати іноземною цю поезію Анатолія Криловця)

           Розділ ІІ має назву ”Буйногривий баский вогонь”. Автор не втрачає надію на українськість України:

            Може, все ще не так погано,
             Може, шанс в України є,
             Якщо десь у далекім Луганську
             Хтось читає слово твоє ...   (с. 27)

            Криловець зумів органічно поєдати рідко поєднувані речі, як-от: релігійність та еротичність:

             Завтра Зелене свято.
             Серце у спразі жде ....

            О таїно бажання
            Чистого, без гріха!
            Трепетні сподівання
            Пахнуть, мов лепеха   (с. 28)

           Присвячений ”Поетам” ”Монолог Спасителя” закінчується рядками:

          Я вас, друзі, бережу від вас.
           Світ за вас сторицею нагрішить.
           Підуть після вас у позачас
           Діти ваші – кароокі вірші   (с. 37)

          Рідко задумуємося ми всі: наскільки збагачує нас поезія, робить нас власне людьми.
Певними рядками, мелодійністю та неповторним звуковим рядом поезія Анатолія Криловця суголосна із поезією львів’янина Олександра Гордона:

          I ні доступу, ні переступу.
           Але ж можна очима пестити,
           Можна в мріях тебе леліяти,
           Недосяжна моя леліє ти   (с. 45)

           Навіть різке експериментування не знижує планки ліричності та поетичності:

          Моя лібідонько, коли цей час настане?   (с. 58)

           Поет ділиться своїм сокровенним, неповторним досвідом і радістю кохання:

              Я тебе, кохана, дуже хочу
              Розпростерти на усі часи,

             Щоб жили у дітях наші очі,
             А у віршах – наші голоси   (с. 61)

            Рядки ”Заголублю, запещу, замучу ...” (с. 72) співзвучні єсенінським ”Выткался на озере ...”.
           Деякі поезії Степана Бабія датовані сімдесятими роками минулого століття, хоч переважають написані вже в новому тисячолітті. Поет високо тримає планку образності:

             І пашать на устах нецілованих
             Непоспивані зорі   (с. 3)

            Навіть в інтимній та еротичній ліриці Степан Бабій задумується над сутністю поезії та призначенням поета:

            З життєвої важкої прози
             Кресать поезії вогонь:
             У днях-чернетках – наші сльози,
             А в днях щасливих – зміст його   (с. 23)

            Бабій (як і Криловець) намагається поєднати релігійність та еротичність (”Люди йдуть із вербою ...”):

              Рясно, рясно лозою
              Забуяла юрба.
              Та твоєю косою
              Золотіє верба   (с. 27)

          Написані у далекому 1972 р. наступні рядки звучать дуже актуально і сьогодні:

            Я не сам, кохана, тут не сам,
             Бо і тут, у цих краєх незмінно
             Тим же я радію небесам,
             Та ж мені співає Україна   (с. 33)

          Поет захоплюється жінкою-тайною, жінкою-незнайомкою, жінкою-жагою:

            Жінка ця жагуча, нетутешня
             Поглядом, як спалахом душі,
             Обпікає тих необережних,
             Кого той вогонь приворожив   (с. 39)

          Безмежно радий, що в непростий для України час з’явилися ці дві книги. Книги, які відволікають від політичної суєти та багатоголосся, кличуть до вічних та непроминальних цінностей. А еротикою, як відомо, захоплювалися ще в античності.

 
              Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ,

                                                                                                    м. Сейнт-Альберт,
                                                                                                    Канада