| Сторінку підтримує: автор |
| “Світлі крила” – перша його книжка. Можливо, це треба знати читачеві, але хіба лише для того, щоб образ автора цієї збірки віршів мав якісь локальні й вікові рамки. Одначе поезія Юрія Сегеди позначена такою зрілістю й масштабністю мислення, такою свіжою метафоричністю, що її не прив’яжеш ні до Вінниці, ні до молодості. Це – справжня література, що має право бути вписана в загальноукраїнський сучасний формат. Так якось порожньо на світі. І нас так мало – ти і я. Та ще хіба оця верба – Така близька – стоїть похила. Під нею, певно, є могила З давно забутими людьми. Інакше чом би так тужила? Довкола тиша. Тільки ми. Образ людської самотності, печальний настрій допитливого розуму, що їх малює поет, передано з великою майстерністю. Самотності нема, бо неможливо сховатися від верби, яка тужить над забутою могилою забутих людей. Отже, нездатна знайти свого завершення традиційна думка про самотність як про щось герметичне, замкнене в собі. Такий спосіб зображення людини і світу інтуїтивно веде поета до глибшого проникнення в людську душу, яка відчуває порожнечу надовкола себе, але разом з тим усвідомлює, що та порожнеча – витвір її уяви. Любовні послання і зізнання поета підказують, що найпотаємніші людські почуття приховують в собі рани, чи, вірніше вони є ранами, без яких життя душі не може розвиватися. Юрій Сегеда в своїй інтимній ліриці відкриває істину про те, що справжнє кохання поєднує тільки тих людей, між якими існує небесна суть, тобто вони неповторні й рівновартісні або, як каже поет, мають “паралельну проминальність”. Не сентиментальне, не здрібніле, а суворе й мужнє слово являє Юрій Сегеда на політичні теми. Він не боїться сказати правду про лицемірність української влади і про “сміття порожніх слів”, яке можна нагорнути не тільки з урядових промов, а й з поезії наших плаксивих римувальників, що, крім “солов’їної мови”, нічого в Україні не чують і не бачать. “Вийди на площу, скажи своє “Ні”!” – так він говорить до громадянства, що своє трухляве нутро ніяк не може випалити правдою нових часів, до переляканих міщан, що й тепер хотіли б відсидітись у своїх, не таких уже й жебрацьких, норах. Поет не впадає в зневіру, не прощається, як дехто, з Україною, бо він вірить, що його народ невмирущий. Він звістує день, коли народ оберне осінь на весну. Не скигління над людськими й національними бідами, а непоступливий, бунтарський, оптимістичний тембр чути в голосі поета, який влітає на світлих крилах в нашу літературу. 6. ІІ. 2004 Київ Дмитро Павличко
Контактна інформація:
|