Все рідше і рідше
Тягне писати вірші.
І кожен стає, як провалля глибше,
За змістом,
Уже описанним.
Поки що не прожитим.
Тут тихо
і дуже високо.
Над прірвою в вічнім житі.

Я хочу лишитись дитиною.
Це жито я сам посіяв.
Здається, весь світ, окрім мене єдиного,
Знає мету мою.
Знає мрію.

Знає, ким бути
І що робити.
Знає, куди мені йти не треба.
Я тихо лягаю у вічнім житі.
Крізь очі мої проростає небо,
Так просто і страшно, що серце зводить.
І в хмарах пливе силует незнаний.
І битий мій шлях поростає травою,
Як все, що відбулося
поміж нами.