Все рідше і рідше Тягне писати вірші. І кожен стає, як провалля глибше, За змістом, Уже описанним. Поки що не прожитим. Тут тихо і дуже високо. Над прірвою в вічнім житі. Я хочу лишитись дитиною. Це жито я сам посіяв. Здається, весь світ, окрім мене єдиного, Знає мету мою. Знає мрію. Знає, ким бути І що робити. Знає, куди мені йти не треба. Я тихо лягаю у вічнім житі. Крізь очі мої проростає небо, Так просто і страшно, що серце зводить. І в хмарах пливе силует незнаний. І битий мій шлях поростає травою, Як все, що відбулося поміж нами.
|