Я прозорий такий, що, здається, мене тут немає...
Піна слави людської, мов піна пивна, розтає.
А могили весною подібненькі до короваїв.
Щось в тому є...

Вітерець-горлохват тут – провісник майбутньої бурі.
Підозріленький спокій, що в душах народжує гниль.
Ми наснились такі кам’яній соромливій бабурі
Й воплотились – як грішні збуваються сни.

Ми до правди іще не готові, хоча й мазохісти.
Чорнослив.
Темнослівно.
Озонові діри душі.
Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти,
Дудлить крівцю брат брата,
Як труєний спирт алкаші.

Ми маленькі такі,
Що, здається, нас раптом не буде...
Тобто будемо скопом у іншому вимірі всі:
Хто в Аллаха, в Ісуса, а хтось у диявола, в Будди...
У глибоких, високих, мов даль голуба, небесі.

І круті й крутії не уникнуть Всевишнього Суду...
Піна слави земної на тих он регістрах смішна.
У бабів кам’яних вічним болем наповнені груди...
Шлях Молочний тече...
Я маленький.
Я – Всесвіт,
Де йде віковічна війна.

3 квіт. 17.