Я прозорий такий, що, здається, мене тут немає... Піна слави людської, мов піна пивна, розтає. А могили весною подібненькі до короваїв. Щось в тому є... Вітерець-горлохват тут – провісник майбутньої бурі. Підозріленький спокій, що в душах народжує гниль. Ми наснились такі кам’яній соромливій бабурі Й воплотились – як грішні збуваються сни. Ми до правди іще не готові, хоча й мазохісти. Чорнослив. Темнослівно. Озонові діри душі. Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти, Дудлить крівцю брат брата, Як труєний спирт алкаші. Ми маленькі такі, Що, здається, нас раптом не буде... Тобто будемо скопом у іншому вимірі всі: Хто в Аллаха, в Ісуса, а хтось у диявола, в Будди... У глибоких, високих, мов даль голуба, небесі. І круті й крутії не уникнуть Всевишнього Суду... Піна слави земної на тих он регістрах смішна. У бабів кам’яних вічним болем наповнені груди... Шлях Молочний тече... Я маленький. Я – Всесвіт, Де йде віковічна війна. 3 квіт. 17.
|