Відторгнення звик зазнавати мій спокій.
І кожній будові передує зламаність.
Отак я й горітиму, житиму, поки
Хтось гідно збиратиме мій анамнез.

Над прірвою в житі балансуватиму,
За крок до птахів і торкаючись зливи.
Дірки всі заповнить солодка смола та дим,
Всі ті, що їм стати б колись замалими.

Чатує мене з гострим лезом неназване.
Звикати довічно до ринв, стежок, колій.
Виводять вони часом рештки вина з мене,
Але це не зменшує мою винну повінь.

Усупереч зашморгам буднів і стогонам
Знаходжу святе, в час і простір заглиблене.
І смак його слів, що безодню спростовують,
Тече в мені травнями, червнями, липнями.

Ми з ним відбиваємо, ніби люстерками,
Почварні повсюдності власницькі поштовхи.
Й за все воздається. За все вкрай нестерпне
Листами, що здалеку. Небесною поштою.

Мов звірі поранені, ідем відсторонено
На зустріч з  туди й не туди поворотами.
За одним із них колись Ворон схоронить,
Цей майстер одвічного чинного спротиву.

А поки що -  міфи не всі розвінчані.
А поки - я йду через злам епох
І стрибаю, як по пласких камінчиках,
По передбаченнях із "Сільпо".