Відторгнення звик зазнавати мій спокій. І кожній будові передує зламаність. Отак я й горітиму, житиму, поки Хтось гідно збиратиме мій анамнез. Над прірвою в житі балансуватиму, За крок до птахів і торкаючись зливи. Дірки всі заповнить солодка смола та дим, Всі ті, що їм стати б колись замалими. Чатує мене з гострим лезом неназване. Звикати довічно до ринв, стежок, колій. Виводять вони часом рештки вина з мене, Але це не зменшує мою винну повінь. Усупереч зашморгам буднів і стогонам Знаходжу святе, в час і простір заглиблене. І смак його слів, що безодню спростовують, Тече в мені травнями, червнями, липнями. Ми з ним відбиваємо, ніби люстерками, Почварні повсюдності власницькі поштовхи. Й за все воздається. За все вкрай нестерпне Листами, що здалеку. Небесною поштою. Мов звірі поранені, ідем відсторонено На зустріч з туди й не туди поворотами. За одним із них колись Ворон схоронить, Цей майстер одвічного чинного спротиву. А поки що - міфи не всі розвінчані. А поки - я йду через злам епох І стрибаю, як по пласких камінчиках, По передбаченнях із "Сільпо".
|