| Йшов я по вулиці незнайомій  І раптом почувся гав'ячий грай,
 І дзвони лютні, й дальні громи —
 Переді мною летів трамвай.
 
 Як скочив я на його підніжку —
 Ту таємницю і сам не знав.
 Він у повітрі вогня доріжку
 При світі денному залишав.
 
 Він мчав, як буря, що із безодні
 Летить на крилах в годин пітьмі.
 Тож схаменися, вагоноводе,
 Вагон блукаючий зупини!
 
 Пізно. Позаду — стіна страшенна,
 Пальми позаду у плямах птах,
 Через Неву, через Ніл і Сену
 Грюкнули тричі по трьох мостах,
 
 І промайнувші в оконній рамі,
 Погляд цікавий услід метнув
 Странний жебрак..та, невже, той самий,
 В Бейруті загинувший рік тому?
 
 Де я? Так млосно і так тужливо
 Стукає серце за кроком крок:
 «Ось той вокзал, де тепер можливо
 В Індію духу знайти квиток».
 
 Вивіска, кров'ю насичені букви
 Гласять: «Зеленна» — я знаю, отут
 Замість капусти і замість брукви
 Голови страчених продають.
 
 В червоній свитці, з лицем, як вим'я,
 Голову зрізав той кат і мені.
 Вона лежала у домовині
 З іншими разом на слізькому дні.
 
 Ось у провулок паркан уходить,
 Дім в три вікна та сірий газон.
 Ой, схаменися, вагоноводе,
 Тут зупени мені свій вагон!
 
 Машенько, ти тут жила, співала,
 Мені, нареченому, килим ткла.
 Що з твоїм голосом, з тілом стало,
 Чи то можливо, щоб ти не була?
 
 Тихо зітхала в своїй світлиці
 Ти, як напудривши косу, йшов
 Я представлятись імператриці,
 Щоб не зустрітись з тобою знов.
 
 Я зрозумів тепер: наша воля
 Це лише сяйво, що з неба б'є.
 Люди і тіні стоять у колі
 Біля дверей в зоосад планет.
 
 Й миттю — вітер солодкий, знайомий,
 Й миттю — за мостом на мене летить
 Вершника панцирна длань невагома
 І два півмісяця б'ючих копит.
 
 Міцной фортецею православ'я
 Сяє Ісакій в височині
 Там відслужу молебень о здрав'ї
 Машеньки й панахиду мені.
 
 І все ж назавжди я сповитий сумом,
 І дихати важко і в серці жаль...
 Машенька, досі я ще не думав,
 Що в світі можлива така печаль.
 
 |