*   *   *
Я витекла в дощі.
Я видзвенілась в дзвони.
Я ще сама собі –
Й нова і очужіла.
І щось в мені струмить
Гаряче і бездонне…
Течуть солоні дні,
Ростуть роки і крила.

І десь – у глибині –
Болюча нескінченість…
Під лядою дріма
Космічна ніч холодна.
І я несу життя,
Як дощ несуть у жменях,
Я на краю себе –
Як на краю безодні.

Так інколи кортить:
А що від мене там
Залишиться, коли
Душа пірне під ляду?
Що – людям? Що – рокам?
Що – сонцю? Що – вітрам?
А що візьму Йому –
На тугу чи розраду?

Живе в мені той світ
Під серцем так просторо…
Я слухаю, як - там –
Зсипаються сузір’я,
Як вітер в самоті
До себе сам говорить.
Я слухаю його –
І – вірю, і – не вірю, -

Що там, - де дно – не дно, -
Окраєць неба темний,
Всі шерехи приспав,
І зорі збив у зграї,
Щоб краще чути як
Пульсує серце в мене
Хтось також, як і я –
До ляди припадає.
13.03.12.