* * * Я витекла в дощі. Я видзвенілась в дзвони. Я ще сама собі – Й нова і очужіла. І щось в мені струмить Гаряче і бездонне… Течуть солоні дні, Ростуть роки і крила. І десь – у глибині – Болюча нескінченість… Під лядою дріма Космічна ніч холодна. І я несу життя, Як дощ несуть у жменях, Я на краю себе – Як на краю безодні. Так інколи кортить: А що від мене там Залишиться, коли Душа пірне під ляду? Що – людям? Що – рокам? Що – сонцю? Що – вітрам? А що візьму Йому – На тугу чи розраду? Живе в мені той світ Під серцем так просторо… Я слухаю, як - там – Зсипаються сузір’я, Як вітер в самоті До себе сам говорить. Я слухаю його – І – вірю, і – не вірю, - Що там, - де дно – не дно, - Окраєць неба темний, Всі шерехи приспав, І зорі збив у зграї, Щоб краще чути як Пульсує серце в мене Хтось також, як і я – До ляди припадає. 13.03.12.
|