5
Поштарка-осінь ходить з дому в дім.
Вона щодня шукає адресата,
який мене сахається. А втім,
шукає безвідносно – розказати:

що листування – менша із покар
у цьому перманентному двобої;
що скроня неба сива і крихка,
й пульсує віднедавна не тобою;

що хронік-жовтень мало не помер
від надміру червоного в палітрі;
а страх зими – химера із химер –
облюбував притулок у півлітрі.

Тому оці римовані листи
перепустка для мене через зиму
в майбутнє, де я сам себе простив
за надмір віршування та інтиму.


6
Мій човен потерпає без весла.
Майбутній потопельник ходить колом.
У Ворсклі стільки олова і скла,
що навіть тяга пити дуже квола.

У цій безодні – прихисток осмут.
Отари хмар кочують берегами.
І це не я лишив тебе саму,
складати із чернеток оригамі.

Затурканий подіями письмак,
водночас і конкретний, і абстрактний,
що більше нічогісінько не мав,
крім віри у римовані теракти.

Я сам собі Ісая та Іов.
І я вертаю подумки у зиму,
в якій і досі золото церков –
палаюче, холодне, невгасиме.