ЗНАКИ ЗОДІАКУ (розділ зі збірки «Нерв» - М., «Лотос», 1992) До вершини Пам‘яті Михайла Хергіані Ти долаєш криги грубий шар, Поглядом торкаючись вершини. Гори сплять: вдихнувши безліч хмар, Видихають снігові лавини. Та вони на тебе повсякчас Дивляться – мов даючи поради, І застерігають раз у раз Тріщин вищиром, каменепадом. Гори знають, що вони – в біді, – Димом затягнуло перевали. Ти не розрізняв іще тоді Вибухи й гучні гірські обвали. Якщо ти прохав допомогти – То луною все відповідало, Вітер ніс в міжгір’ях повз хребти Гір луну, мов радіосигнали. І як бою перевал зазнав, – Куля щоб тебе не наздогнала, Кожен камінь груддю прикривав, Кожна скеля плечі підставляла. Що розумний в гору не піде, Ти не вірив – йшов, брехню не слухав, – Тому й танув льодовик на те, І туман край ніг стелився пухом… Якщо в вічний сніг навіки ти Ляжеш – над тобою урочисто Всі гірські нахиляться хребти Найміцнішим в світі обеліском. * * * Тремтіння зникло у руках, Тепер – на пік! Ну от, зірвався в прірву жах Навік, навік, – Спинятися нема причин – Я йду, хребти… Й нема у світі тих вершин, Щоб не зійти! Серед не пройдених шляхів Один – хай мій, Серед не взятих рубежів Один – мій бій! А імена тих, хто тут ліг, Сніги таять… Серед неходжених доріг Одна – моя! Тут сяєвом льодовиків Схил весь горить. І таємницю всіх слідів Хова граніт… Дивлюсь в своїх мрій даль круту Та й зверх голів І свято вірю в чистоту Снігів та слів! І пройде хай і рік, і вік – Завжди в мені Те, що я вбити сумнів зміг Отут в собі. Я чув у плюскоті води: Щасти – завжди! А дня… якого дня тоді? Так – середи!.. Пісня про друга Якщо друг став зненацька круг Хай не ворог, а так – лайдак; Як не видно тобі й мені, Чи гидкий він, чи ні, – Вгору нас, ризикни, – тягни, Не залиш самого його, Бути в зв‘язці одній зумій – Хто він є зрозумій. Якщо хлопець в горах – не ах, Як розкиснув до сліз – і вниз, Встав лиш на льодовик – і в крик Та й зігнувся, мов ріг, – Значить тут, на межі, – чужий, Його не борони – жени, Тут не люблять таких дурних, Не співають про них. Якщо ж не буркотів, не нив, Як кусав губи в кров, та йшов, А як з краю заграв ти впав, Він стогнав, та тримав; Якщо сунув друг твій, як в бій, На вершині стояв – хмільний, – Значить, як в свою правильну путь, В ньому впевнений будь! Тут вам не рівнина Тут вам не рівнина, про неї забудь – Тут чередою лавини ідуть, І тут каменепадом ревуть валуни, – І хтось полохкий мине схил крутий, – Ми ж обираємо шлях важкий, Що ріже даль стежиною війни. Хто тут не бував, не ризикував – Той ради сам собі не дав, Хай унизу він з неба хапав зірки: Внизу не стрінеш, ким ти не є, За все життя щасливе своє, Малої долі тутешньої красоти. Відсутні й квіти, й жалобний лиск, Не схожим є на обеліск Той камінь, що навік тебе поховав, – Як Вічним вогнем, та й день за днем, Буя вершина снігів вінцем – Яку ти так ніколи й не подолав. І кажуть нехай, так, кажуть нехай, - Дарма не гинуть люди й край! Так краще, ніж з хвороби прийде гаплик. А той, хто не зник, почне знов лік І ризиків, і збитих ніг, – Маршрутом пройде тим, що ти не зміг. Стіна прямовисна… Ти з нею не грайсь! І на порятунок тут не сподівайсь – У кризі та скелях надійність і мить не жила, – Надіємось тільки на свій кулак, На руки друга та вбитий гак – І молимось, щоби страховка не підвела. Ми рубимо сходи… Хай вічно стоять! І вже від напруги коліні тремтять, І серце вже ладне до піку із грудей втекти. Весь світ на долоні – стоїш ти німим І тільки от трішечки заздриш отим, Яким до вершини ще лише потрібно дійти. Прощання з горами В метушню наших міст і в потоки машин Повертаємось ми – це потрібним здається! – І спускаємось ми з нами взятих вершин, Залишаючи там своє серце. Тож залиште усі точки зору – Достеменно для себе я взнав: Краще гір можуть бути лиш гори, На яких ти іще не бував. Кому в лиху кортить залишатись самим, Чи піти так, аби й спогади не вертались? Та спускаємось ми з нами взятих вершин, – Що робити – і боги на землю спускались. Тож залиште усі точки зору – Достеменно для себе я взнав: Краще гір можуть бути лиш гори, На яких ти іще не бував Стільки слів і надій, що їм губиться лік, Гори будять у нас – кличуть тут залишатись! – Та спускаємось ми – хто на рік, хто навік, – Тому що ми завжди маємо повертатись. Тож залиште усі точки зору – Достеменно для себе я взнав: Краще гір можуть бути лиш гори, На яких ще ніхто не бував. Гімн морю та горам Замовлена Удачею погода нам ясна, Під кілем кількість футів теж є доброю, І океану синяви вділили небеса – Дві синяви схрестились біля обрію. Здається, все морське хмільне, що тільки вхопить зір, І горам у шаленстві й в тиші надане: Осяйні сиві гриви хвиль, як сніг на піках гір, І як провалля – поміж них западини! Служіння всім стихіям не терпить метушні, До полюсів веде меридіан, Благословенні гори вікові, Благословен Великий океан! Нам Випадок Великий – брат, Везіння є сестра, Хоч ми – про всякий випадок – здивовані. Нам на землі позичили ні пуху, ні пера, Зірки до нас чудово налаштовані. Усі ми є сигнальники, все почали з азів, І як негарне в талану поводження – Змінивши курс, йдемо на SOS чи відчай голосів Десь у горах, призупинивши сходження. Служіння всім стихіям не терпить метушні, До полюсів веде меридіан, Благословенні гори вікові, Благословен Великий океан! Ми втрати підрахуємо, як промине гроза, – Не сивиною, сіллю геть убілені, – Солона, океанська до безмежності сльоза Обличчя вмиє, вкриті світлу хвилями… Вершину взято – клотики розтяли небозвід! І з нього лиш на мить себе спускаючи, Ми ставимо вітрила, ледь закінчивши похід – Знов сходження нове розпочинаючи. Служіння всім стихіям не терпить метушні, До полюсів веде меридіан, Благословенні гори вікові, Благословен Великий океан! Шторм «ШтормА», не «шторми», кажемо всякчас – Слова смачні і стиснуті є добре: «Вітри» – не «вітер» – зводять з глузду нас, Із палуб викорчовуючи щогли. Не вірили в прикмети ані разу – Чуття компАсів славимо заділ. Вітрів напружені і пружні м‘язи Обтягуються шкірою вітрил. На чаші Терезів – з небесних тіл – Вирішує Нептун-бог долю нашу, І зграя Гончих Псів з останніх сил, Завивши хрипко, гонить нас на Чашу. Корвет примарний – вже є наша назва, Сузір‘я Терезів гойда довкіл. Вітри немов загострились відразу – Та й крають шкіру здійнятих вітрил. По курсу – інша тінь. Не розійтись! Той корабель – і в шторм іде, як завше. Он зашморг теліпається – дивись! – На реї, за людьми занудьгувавши. З ним Провидіння обійшлося круто: Лиш вічний штиль – немає з часом діл, – Попутний вітер наче біс попутав – Знайти не може більше він вітрил. Здається нам – долає небосхил Сигналів таємничих голосіння… Не спрага нагород чи слави крил Нас кидає на скелі та каміння. Впізнати все, незнаного ще роду, – Очами, ротом, тілом пити шир!.. Хто в океані бачить тільки воду – Той на землі не помічає гір. Співай пісні нам, урагане-друже, В думки лізь, проникай під череп, щоб Влилась із зорепадом в наші душі Землею й морем краща із хвороб! Піратська На судні бунт, чайки ширяють в небі! На реї вчора шибеників двох Через дублони здрючили, – та треба Було би – щонайменше чотирьох. Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила! Нам кожний корабель є ворог – так! Удача – міф! Та його ми створили Самі, наш чорний викинувши стяг! Котилась груда кораблем до баку, Гульня і честь забуті навкруги, – І, виючи, мабуть, із переляку, Вони ножиськи витягли довгі. Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила! Нам кожний корабель є ворог – так! Удача – міф! Та його ми створили Самі, наш чорний викинувши стяг! Ось двійко з них вже капітана побіч: Його дістати – й не страшний їм чорт! Та капітан усю вчорашню здобич При всій команді викинув за борт. Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила! Нам кожний корабель є ворог – так! Удача – міф! Та його ми створили Самі, наш чорний викинувши стяг! І хвиля враз надгробком, що десь чахне, Все змила, з горла скинута рука… Тож кидайте за борт, що кров‘ю пахне, Повірте, що ціна мала така. Ловіть вітри, здійнявши всі вітрила! Нам кожний корабель є ворог – так! Удача – тут, цю віру ми створили Самі, наш чорний викинувши стяг! * * * Затято прагну я до дна – Рве вуха і легені болем… Чого ж так вабить глибина – Погано чим на суходолі? Там, на землі, – мій край-розмай, Там – я співав, там – надривався; І плавав – хоч і важко хай, Та на поверхні все ж тримався. Линяє неба краєвид, Повітря побуту – рідкіше, – А я впливаю в інший світ: Безповоротніше – чим глибше. Незвичне ротом дихання, Вода бурлить – до дідька воду! Чим нижче, швидше суну я – Тож з Архімедом є незгода. Орієнтир згубив я свій, – Але згадав казки та міфи: Я відкриваю світ новий Коралові минувши рифи. Міста коралові навкруг… Багаторибні, та – безшумні: Німий світів підводних пруг, Різноманітний та розумний. Де мла, яка вгрузає в глиб, Лякаються якої діти?! Тут світло – хоч ні смолоскип, Ні жодне сонце та й не світить! Все геніальне і все не- Дозрозуміле – сплеск, пустоти – У глибі врятувалось, – все, Заборонялося що доти. Дай боже, я все ж довтону – Не дам лежати їм та гніти! – І я вгрібаюсь в глибину, Хоча й – все важче це робити. Під черепом – могильний дзвін, А тиск мені хребет ламає. Вода виштовхує з глибин, Бо глиб мене геть не приймає. Зняв з острогою карабін, Каміння взяв – так тому й бути, – Аби дістатись до глибин, До тих шарів самої суті. Ніж кинув – сил він не дає: Там ворогів нема – лиш люди, Там кожен, в кого зброя є, – Дурний, як воша та на блюді. Зрівнялись я й підводний гриб, Забули про чини та ранги, – Ми знов перетворились в риб, І наші зябра – акваланги. Нирець Нептуне, ти сюди Відповідай, відчуй наснагу: Навіщо ми пішли з води, Землі надавши перевагу? Мене вагання, чорт візьми, Здавна буравами свердлили: Навіщо стали ми людьми? Навіщо ще й заговорили? І, живучи на чотирьох, Навіщо випростали спини? Для того – і це бачить Бог, – Щоб взяти камені й дубини! Змогли все взнати на землі Та й лобних місць понаставляти, Ганьбити, зраджувати і На гак собі подібних брати! І от навмисне я тону, «Врятуйте наші душі!» - кличу І якщо я не дотягну, – Втекти с землі вам, друзі, зичу! Назад – але не до біди, Назад і вглиб – та не до схрону, Назад – до притулку, води, Назад – в одвічне наше лоно! Поляскав по плечу трепанг, Визнаючи свою породу, – І я випльовую геть шланг, В легені я впускаю воду!.. Зімкніть свої стрункі ряди, До вух притисніть руки дужі: Пішов один – нема біди, – Та я прийду по ваші душі! Про знаки зодіаку Неправда, не морок над нами, а так – Життя наше каталогічне: Любуємось ми на нічний зодіак, На танго сузір‘їв одвічне. Обличчя здійнявши, вдивляємось в них , В безмовності й вічності вираз: Там доль наших траси й миттєвий наш вік – Позначені всі невидимістю віх, Що можуть завжди берегти нас. Гарячий нектар в холод лютого злий – Солодкий напій замість грогу, – Ллє зоряну воду дивак Водолій У пащу без дна Козерогу. Всесвітній потік, як закрутистий путь, То ртутний, то кров наче точно, – Та, пута рвучи в березня каламуть, Вже Риби могутні на нерест пливуть В верхів‘я протоків Молочних. В кінець розстрілявся грудневий Стрілець, Вже й рухи для списів невправні, – І от без страху може бігти Тілець На трави просвітлені травня. І марить у серпні Лев, що зголоднів, Квітневим Овном та й ночами. А в червень – злітають аж до Близнюків Із Діви зірок найніжніші із дів, Мов гойдалками, Терезами. От промені вцілили в мороку сон, Як нить Аріадни важливі, – Та Рак таємничий, як і Скорпіон – Віддалені і нешкідливі. На свій зодіак з нас ніхто не горлав – Хіба ж небо лайки боїться! – А просто із неба сузір‘я дістав Та їх у коштовний метал вкарбував – І кожен узнав таємницю. Примітки Тексти, що публікуються, в своїй основі є закінченими сталими авторськими варіантами, визначеними за відомими авторськими рукописами й фонограмами 1964 – 1980 років, а також іншими джерелами. Інші випадки вказані окремо. В кутових дужках наведені дані про перші прижиттєві публікації в радянській центральній періодиці та книжках, а також на платівках фірми «Мелодія». * * * ДО ВЕРШИНИ. Для к/ф «Білий вибух», не увійшла. «ТРЕМТІННЯ ЗНИКЛО У РУКАХ…» Для к/ф «Білий вибух», не увійшла. Увійшла до вистави «Там, вдалині» московського Літературно-драматичного театру ВТО, 1976. ПІСНЯ ПРО ДРУГА. З к/ф «Вертикаль». <Нові фільми, 1967, липень; ЗЗГД000867-8>. ТУТ ВАМ НЕ РІВНИНА. З к/ф «Вертикаль». <Конверт платівки «Пісні з кінофільму «Вертикаль», 1968; ЗЗГД-000867-8>. ПРОЩАННЯ З ГОРАМИ. З к/ф «Вертикаль», частково увійшла до к/ф «Допоки стоять гори». Рад. екран, 1967, №15, авг.; ЗЗГД-000867-8. ГІМН МОРЮ ТА ГОРАМ. З к/ф «Вітер надії». ШТОРМ. З к/ф «Вітер надії». «ЗАТЯТО ПРАГНУ Я ДО ДНА…» Друк. за пізнішим з двох відомих авт. рукописів. ПРО ЗНАКИ ЗОДІАКУ. З рекламного фільму «Знаки зодіаку». Друк. за єдиною відомою авт. фонограмою з к/ф.
|