З Анни Ахматової Як і вчора, у вікна їдальні Б"ються віхоли скалки дрібні. І сама не нова я, звичайна, А приходив у дім чоловік. Я питала:"Чого ти жадаєш?" Він шепнув:"Згоди жити в аду." Я сміялась:"Біду накликаєш, Нам обом - незглибиму біду." Та піднявши руку, мужчина, Гладив квітки салатне стебло. "Розкажи, як в обійми ти линеш, Як цілуєш? Як все це було?" Затуманеним поглядом в"язнув У обручку, у гірку золи. Мимовільно не сіпались м"язи, Півпрозорим, злостивим був лик. Утішання його - лезо срібне: Він жачуче й напружено знав, Що нічого йому не потрібно, Що уникне й відмов, і заграв. 2010 -------------------------------------------- Гость Всё, как раньше: в окна столовой Бьётся мелкий метельный снег. И сама я не стала новой, А ко мне приходил человек. Я спросила:"Чего ты хочешь?" Он сказал:"Быть с тобой в аду". Я смеялась:"Ах, напророчишь Нам обоим, пожалуй, беду!" Но поднявши руку сухую, Он слегка потрогал цветы. "Расскажи, как тебя целуют, Расскажи, как целуешь ты." И глаза, глядевшие тускло, Не сводил с моего кольца. Ни один не двинулся мускул Просветлённо-злого лица. О, я знаю: его отрада Напряжённо, и страстно знать, Что ему ничего не надо, Что мне не в чем ему отказать.
|