Я безсилію…
                    Тлію…  
                               Пішов, загубився в юрбі…
Поривання до тебе не применшує лиха,
Не розквітне вікно перельотом листів, голубів,
Сивий Всесвіт, завмерши, не видихує вдиху…
Не тамуються голод і спрага, нависла блакить,
Не змінити реалій, на шляху – перешкоди.
Я кохаю тебе. Та не це мені зараз болить.
Кровоточили русла…. Постиралися коди.

Вже немає чарунки для мислі – чи будемо вдвох.
Зігріваю синичку – підранена ніжка,
Ще котятко приблудне біжить…
                                                Може бути, що Бог
Обернувся на знайду – перевірити трішки,
Бо Творцеві природно вдавати на стежці утрат
Пілігрима, бідаху чи й трьох… Дні – шаради.
Я люблю тебе й досі. Лише у безгучний мій ад
Не вривайся кімвальним дзвінком – і не «радуй».

Може, ти уже мрієш про ніч на моїх килимках,
Чечевицю – з долоні, шмат висхлого сиру?
Я кохаю тебе, а це значить – хутчіше тікай,
І за рогом, у скопищі тіл, облюбовуй кумира…

Ну навіщо лишився зі мною? Замогильна ніч
Ожила, малям лементить… Не настачиш вати.
Або ти – або птиця. Ще й котик… Людина ж одвіч –    
Перед Вишнім нага…
                                  Не затрешся між кошеняток,
В ряд не виставиш їх: це біжить за вчорашній гріх,
Те – за літній, а десяте – за позаторішній…
Я кохаю тебе. Та притулок не вмістить усіх.
І згадати боюся, хто гойдав шафи, ніші…



[/i]

Я уста...

Я устала. Мне плохо. Я думаю о тебе.  
К сожалению, мысль о тебе не уменьшит плохо.
Не украсит окно перепорхами голубей,
не заставит Вселенную выдохнуть даже вдоха.

Не накормит она, не напоит, не исцелит,
не исправит ни капельки мир и его препоны.
Я люблю тебя. Только не это сейчас болит.
А болело ли это когда-нибудь, не припомню.

Разве будет им место, раздумьям о нас с тобой,
если нынче я в дом принесла с перебитой ножкой
птицу. Или котенка. А может быть, это Бог
притворился котенком – проверить меня немножко.

Ведь Ему не впервой притворяться- то – стариком,
нищим, путником, даже тремя – чтоб сильней запутать.
Я люблю тебя, только кимвальным своим звонком
не врывайся ты в адскую тишь моего приюта…

Или тоже мечтаешь ты в нем получить постель,
чечевичную кашу и ломтик сухого сыра?
Я люблю тебя, – значит, беги поскорей отсель –
и до следующего приемлемого кумира.

Ну, зачем ты остался? Мертвецкая тишина
ожила и вопит, как младенец, – не сунешь вату.
Или ты – или птица. А может, котенок. Наг
человек перед Вышним – не спрячешься и в котятах.

Не расставишь их в ряд: этот будет за этот грех,
тот – за тот, а десятый пойдет за забытый пятый…
Я люблю тебя. Только приют мой не вместит всех.
Даже вспомнить чудовищно, что он вмещал когда-то…

Марина Матвеева