МОЛИТВА ЗА ВСІХ ПОЕТІВ
В церковнім хорі дівча співало …
О. Блок
В епоху жаги «про все те».
Ручаюся не життям,
А горлом…
Врятуй Поета,
Церковне й вовче виття!
Чого би я не просила…
(Сусіда хмик: «Се ля ві!»).
Не треба Поету сили:
В любові всесильний він.
Безсилий… розкосі крила,
Горбатіє благодать.
Безсилля – то є всесилля:
Більше взяти в сто раз – віддать.
Виворіт плаття – тога.
Мрія – душі уста.
Біля хреста Христового
Натовпи – без хреста.
І поле в бинтах пороші
Поранене від сохи;
Й нема серед них хороших,
Й нема серед них плохих.
Є різні: це просто, просто, –
Як раптом враз кораблі
Зволіли би не за ростом
Для себе більше землі…
І яро, бортом і кілем
Врізались в кривавий рів…
Мій Боже, храни мій Київ,
Чорнобиль, Москву і Львів!
І погляд його пресиній –
Зомлілий від чистоти…
Поет зостається сильним:
Готуйте свої хрести!
17 жовтня 2008 р.
МОЛИТВА ЗА ВСЕХ ПОЭТОВ
Девушка пела в церковном хоре…
А. Блок
В эпоху страстей «про это»
Ручаюсь не головой ,
А горлом…
Спаси Поэта,
Церковный и волчий вой!
Чего бы я не просила…
(Соседа хмык: «Се ля ви!»).
Не нужно Поэту силы:
Всесилен он от любви.
Бессилен… Косые крылья,
Горбатая Благодать…
Бессилие – есть всесилье:
Взять больше в сто крат – отдать.
Изнанка рубахи – тога.
Обертка души – мечта.
Толпа у креста Христова
Всегда была – без креста.
Есть разные: это просто,–
Как если вдруг корабли
Возжаждали б не по росту
Великой себе земли…
И яро, бортом и килем
Врезаясь в кровавый ров…
Мой Боже, храни мне Киев,
Чернобыль, Москву и Львов!
И взор его синий-синий,
Как обморок чистоты…
Поэт остается в силе:
Готовьте свои кресты!
17 октября 2008 г.
ІЄШУА
Здавалось, світ не буде кращим,
Що б не пророчили незримо
По небі, спухлому від гроз;
Але в цю яму, в цю от кашу
Прийшов з блакитними очима
Ієшуа. Ісус Христос.
І там, де море крові билось
(Воно, по суті, й нині вдома,
І краплі більше пролились),
Там окрім того щось з'явилось:
І не була це ще утома,
Непримиренність або злість,
І вже тим більше це не жалість,
Та, що розбризкана з кадила
Попівського до упокою;
Щось дерево землі сказало –
І гуща вже непроходима,
Й місточок стрибнув над річкою.
І небо, наче трохи свисне
Від здивування і від болю,
Саме собі сплакнуло знов;
І стали голубими висі,
Як погляд, сповнений любові,
Що знає вже: вона – Любов.
ИЕШУА
Казалось, мир не будет краше,
Чего бы там ни предсказали
По небу, вспухшему от слез;
Но в это яму, в эту кашу
Пришел с лазурными глазами
Иешуа. Иисус Христос.
И там, где билось море крови
(Оно, по сути, и осталось,
И даже больше пролилось),
Там появилось что-то кроме:
И это не была усталость,
Непримиримость или злость,
И уж тем более не жалость,
Разбрызганная из кадила
Поповского за упокой;
Но ... дерево к земле прижалось –
И стала чаща проходимой,
И мостик прыгнул над рекой.
И небо, чуть ли не присвистнув
От удивления и боли,
Расплакалось само собой;
И стали голубыми выси,
Как взгляд, наполненный любовью,
Постигшей, что она – Любовь.
ВЕСНА ВІД ПІРОСМАНІ
В дрімучій зелені – мостова.
Вздовж сонних вікон око зіва.
На небі сонце крутим жовтком.
Про це не думала навіть тайком.
Господь родився, в колисці віття
Його, як птаху, гойдає вітер.
Застряли в арках часи забуті.
Нам подарунок від них – майбутнє.
Дививсь, не жмуривсь. Пішов, не глянув.
По тьмяній шерсті собаку гладив.
У всіх він рухів украв по ритму.
У перехожих – по Маргариті.
Верблюд із клунком таранить далі.
Дарують ляльку на свято лялі.
Весна сусальна – різкий нам час...
І щастя десь-то живе без нас.
ВЕСНА ОТ ПИРОСМАНИ
В кромешной зелени – мостовая.
У сонных окон глаза зевают.
На небе солнце крутым желтком.
Я и не думала о таком.
Господь родился, и в люльке веток
Его, как птицу, качает ветер.
Застряло время в объятьях арок.
Оставил будущее в подарок.
Смотрел, не щурясь. Ушел, не глядя.
По жухлой шерсти собаку гладил.
У всех движений украл по ритму.
У всех прохожих – по Маргарите.
Верблюд с поклажей таранит дали.
Ребенку куклу на праздник дарят.
Весна сусальная режет глаз...
И где-то счастье живет без нас.
ЄРЕТИЧКА
Олечці
Живу в розколі, як отой схизматик,
Пророчу людям правду на віки,
Вона, як спирт, витає в ароматі
Як вишукані солодом квітки.
Живу в розколі, розриваюсь поміж
Крутим «уже» і ласкавим «іще».
Надію божевільну – серцю поміч –
Мені зі смертю впишуть в спільний чек.
Живу в розколі, заготовив з ходу
На літо – лижі, до зими – весло;
У знахідок бюро свою природу
Здаю, немов найбільше барахло.
Живу в розколі (з дня на день – в Розпаді,
За ним іде нове Творіння знов),
Щоби стара моя і хвора пам'ять
Чужу і юну увібрала кров.
Урочисто, немов держава в гімні,
Де навіть боязнь – це потужність теж,
Живу в розколі... Боже, поможи мені
Самій собі, як ближньому, святе.
8 червня 2007 р.
ЕРЕТИЧКА
Олечке
Живу в расколе, как любой схизматик,
Пророчествуя правду, а пока
Она, как спирт, витает в аромате
Изысканного сладкого цветка.
Живу в расколе, разрываясь между
Крутым «уже» и ласковым «еще».
Я знаю, что безумную надежду
Запишут мне со смертью в общий счет.
Живу в расколе, заготовив с ходу
На лето – лыжи, на зиму – весло;
Саму себя сдаю в бюро находок
Как самое большое барахло.
Живу в расколе (с дня на день – в Распаде,
За коим следует Творенье вновь),
Чтоб старая моя больная память
Чужую юную впитала новь.
Торжественно, как государство в гимне,
Где даже трусость – это та же мощь,
Живу в расколе... Боже, помоги мне
Самой себе, как ближнему, помочь.
8 июня 2007 г.
ЗАХІДНА УКРАЇНА
Хто невинний, – той винуватий.
Якщо болить, – зцілю рукою.
Каверзні, манірні уніати
Носять уселенські супокої.
Замок сторічний сто літ стоїть,
Переплавляє на світло цеглину;
Мармуровий зал, немов єзуїт,
З ходу двозначну відповідь кине.
Дріб черепичний – скроні льодові.
Гомін брущатки – душа підтюпцем...
Вулиці стиснули по кулакові,
Щоб ударити – себе – у лице.
Що нам традиція?
Що сім'я?
Переносними ростем дітьми...
Батьківщино!
Маленька моя!
Бідна ненечко!
Обійми!
23 квітня 2008 р.
ЗАПАДНАЯ УКРАИНА
Кто невиновен, – тот виноват.
Если болит, – исцелю рукой.
Каверзный, чопорный униат
Носит вселенский в глазах покой.
Замок столетний сто лет стоит,
Переплавляя кирпич на свет;
Мраморный зал, как иезуит,
С ходу двузначный дает ответ.
Дробь черепичная – лед к виску.
Ропот брусчатки – душа рысцой...
Улицы сжали по кулаку,
Чтобы ударить – себя – в лицо.
Что нам традиция?
Что семья?
Переносными растем детьми...
Родина!
Маленькая моя!
Бедная нэнечка!
Обними!
23 апреля 2008 г.
МІСІЯ
Роса на іконі кров’ю.
У трав обгризений корінь.
Питання: куди ішов я?
Де судді? І чим накормлять?
Давно розібрані мітли.
Й – заради понту – молитви.
Сльозитися медом звикли
За день облетілі липи.
Формат убогих фантазій
Схожий на цикл пародій.
П'янички марять в екстазі
Про вічну «Мадонну в гроті».
А ми – нам ніде приткнутись –
З дідівським нашим «Їй-Богу!»
Ти – Папа римський.
Я – нунцій:
Хрести мене на дорогу!
У світі сумніш, як в цирку, –
Що всівся між крісел вільних.
Мідь звучних твоїх енциклік
Пече, як натільний хрестик.
І дзвін десь, неначе рана…
Пішли у безсмертя коні.
Над нами посходять трави…
Квітне роса на іконі.
23 жовтня 2008 р.
МИССИЯ
Роса кровит на иконе.
У трав обглоданы корни.
И спорят: кто здесь исконней?
Где судьи? И чем накормят?
Давно разобраны метлы.
И – ради понта – молитвы.
Слезятся ветром и медом
За день осипшие липы.
Формат убогих фантазий
Похож на цикл пародий.
Пьянчуги бредят в экстазе
О вечной «Мадонне в гроте».
А мы – нам негде приткнуться –
С дедовским нашим «ей-Богу!»
Ты – Папа Римский.
Я – нунций:
Крести меня на дорогу!
В сей мир – несчастнее цирка, –
Усевшийся между кресел.
Медь звонких твоих энциклик
Жжет грудь, как нательный крестик.
И колокол, словно рана…
Ушли в бессмертие кони.
Над нами восходят травы…
Цветет роса на иконе.
23 октября 2008 г.
ВІРШІ ДО БАТЬКІВЩИНИ
Наш національний геній –
Тарас Шевченко.
«Милий, не плутай, милий:
Не «футболіст»!»
Падає в небо, солодким згоряє чимось,
Дряхлий, жовтневий, юний, святковий лист.
Батьківщина… Черстві булочки, парти, скельця…
Накип барочного золота куполів…
І по-собачому – свої! – очі іноземця…
(Спорідненість душ – крізь говір – поверх голів).
Ритм, що відчувається найостаннішою жилою –
Тією, що зростеться з першою потім струною…
Вічний футбол
Святої правди-матки – життя:
Борг «Аргентини – Ямайки»…
За нею і мною.
7 листопада 2008 р.
СТИХИ К РОДИНЕ
Наш национальный гений –
Тарас Шевченко.
«Милый, запомни, милый:
Не «футболист»!»
Падает в небо, сладким сгорая чем-то,
Дряхлый, октябрьский, юный и праздный лист.
Родина… Черствые булочки, парты, ранцы…
Накипь барочного золота куполов…
И по-собачьи – свои! – глаза иностранца…
(Родственность душ – сквозь наречья – поверх голов).
Ритм, ощущаемый самой последней жилой –
Той, что срастется с первой потом струной…
Вечный футбол
Святой правды-матки – жизни:
Долг «Аргентины – Ямайки»…
За ней и мной.
7 ноября 2008 г.
ОСТАННЯ КОЛИСАНКА
Ю.К.
Неначе вугілля, дзвони сяйнули;
Сльозились берези, кляли судьбу;
Ти здуру подумав, що я заснула,
Коли запримітив мене в гробу.
Виття на шепіт змінив… Бува…
Боязнь сполохати – в бунті «прокиньсь!»
Як ти обізнався! Спала – трава,
З ребер моїх проростаючи ввись.
Розігрувать кращу здобич доби –
Який для мисливця у цьому толк?
Поет – не царівна: він – Божий бич:
У бабській подобі – братуха-вовк.
Як пізно… Як зоряно в грудях крик!
І спати в них дешево: два плювки –
За пісню… Доволі вже! Не ятри!
Від хресних знамень щем уздовж руки.
Сочаться крізь пальці піски планет.
Спить сном Гетсиманськім полин... степи…
Мене уже двісті століть як не...
Бадьорію.
Час утікає…
Спи.
9 листопада 2008 р.
ПОСЛЕДНЯЯ КОЛЫБЕЛЬНАЯ
Ю.К.
Как угли, белели колокола;
Слезились березы, кляня судьбу;
Ты сдуру подумал, что я спала,
Когда заприметил меня в гробу.
Вой сбавив на шепот… Едва-едва…
Боязнь вспугнуть – в мятеже «проснись!»
Как ты обознался! Спала – трава,
Из ребер моих прорастая ввысь.
Разыгрывать лучшую из добыч –
Какой мне, охотнику, в этом толк?
Поэт – не царевна: он – Божий бич:
В обличие бабьем – братуха-волк
Как поздно… Как звездно в моей груди!
В ней спать было дешево: два плевка –
За песню… Довольно! Не береди!
От крестных знамений щемит рука.
Сочатся сквозь пальцы пески планет.
Спит сном Гефсиманским полынь в степи…
Меня уже двести веков, – как нет:
Я бодрствую.
Время уходит…
Спи.
9 ноября 2008 г.
ДЕПРЕСІЯ
Мозок, оголюючись поволі, неначе паща,
Спльовував думку обгризену із котла.
Вийти на вулицю… Вийти й не впасти…
Було би здорово… Якби могла!
Жили – системно-повільно, неначе сто
Лабораторій разом… На серце – гладь.
Доктор сказав: «Ангіна», – а мені то?
Вижить-то виживу: «Coldrex» і шоколад.
Тільки не треба сцен тих останніх, цін!
Трагікомічний – пафос. Надрив – смішний.
Знову на фронті нашому без перемін:
«Перших» нам не дали? «Других» дадуть вони!
Київ – Марсель – Москва – Ленінград – і «Львів»:
Скільки іще зосталось а-ля доріг?
Антибіотик миру в моїй крові
Дуже нагрівся – і тому змерзнув як сніг.
Старт або фініш – поля не перейти.
З другом сваритись – з ворога знать тайком.
Дівчинка років так десь п'яти-шести
Котика кормить млинцем із сирком…
14 листопада 2008 р.
ДЕПРЕССИЯ
Мозг, обнажаясь медленно, словно пасть,
Сплевывал мысль обглоданную с котла.
Выйти на улицу… Выйти и не упасть…
Было бы здорово… Если бы я могла!
Жилы – системно-медленны, словно сто
Лабораторий разом… На сердце – гладь.
Доктор сказал: «Ангина», – а мне то что?
Выжить-то выживу: «Coldrex» и шоколад.
Только не надо этих последних сцен!
Трагикомичен – пафос. Смешон – надрыв.
Снова на фронте нашем без перемен:
«Первых» не дали? Точно дадут «вторых»!
Киев – Марсель – Москва – Ленинград – и «Львів»:
Сколько еще осталось а-ля дорог?
Антибиотик мира в моей крови
Слишком нагрелся – и потому продрог.
Старт или финиш – поля не перейти.
Ссориться с другом – значит, дружить с врагом.
___
Девочка лет так, эдак, пяти-шести
Кормит котенка блинчиком с творогом…
14 ноября 2008 г.
ГОСТИННІСТЬ
Слава Богу, що ти не розумієш по-російськи
Півкарти не криється.
Свідомість наша –мста битію.
А Бог любить Трійцю:
Заявишся втретє – уб'ю.
Фонтан бризка іскрами.
Розрізано горе, як сало важке.
Біда українська!
Не зрозуміти Вам з вашим «О’ key!»
Я – «дщерь» Бабайожкина.
На світло червоне наш лет.
«Ти вб'єш мене трошки», –
Ступі вказали очі ракет.
Перша Вітчизна, вір цьому, –
Твоїх середин – на моїм краю.
Так, Бог любить Трійцю:
Заявишся втретє – уб’ю.
Глина. Сніг. Голубів розмова.
Півдуші у храмі врятуєш...
Із іконою ми у змові:
Вона – православна, чуєш.
Хусточки й жести
Заткни собі, знаєш куди… Так-так.
Я – відьма.
Я – жінка.
Я – не-переклад конгеніальний, та
Рука все згубить.
Все суть ярлики – імена в миру.
Але…
Бог Трійцю любить:
Заявишся втретє – помру.
13 грудня 2008 р.
ГОСТЕПРИИМСТВО
Слава Богу, что ты не понимаешь по-русски
Полкарты не кроются.
Сознание наше – месть бытию.
А Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – убью.
Фонтан брызжет искрами.
Разрезано горе, как сало, по дням.
Беда украинская!
Вам, с вашими «It’s o’ key!» – не понять.
Я – дщерь Бабаежкина.
Мы перелетаем на красный свет.
«Ты таки убьешь меня», –
Заметили ступе глаза ракет.
Знай: первая Родина
Твоих середин – на моем краю.
Да, Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – убью.
Снег. Глина. И голуби.
Ты просишься в храм – полдуши спасти…
С иконой мы в сговоре:
Она – православная, учти.
Платочки и жестики
Заткни себе, знаешь куда… Вот-вот.
Я – ведьма.
Я – женщина.
Я – конгениальный не-перевод.
В руках что – уронится.
Все суть ярлыки – имена в миру.
Но…
Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – умру.
13 декабря 2008 г.
КАРТИ
Біла мордочка ранку. Робота в центрі.
Печаль еспрессо зі штруделем.
Запросили – у вівторок – на два концерти.
А у суботу – на студії.
Середа сьогодні – прохідний верлібр:
Посередність і посередниця.
Мій мобільний в транскрипції «Maine Lieben»
На глобусі мухою гріється.
Всі погиблі: древляни, сармати, готи –
Уся наша братва, вся вулиця!
Глиби гетто мріють про висі Гьоте…
Береза на сонці жмуриться.
Далекозорі далі вітрів осінніх
Стулились в очному вигині…
Завтра, неділя... десь «воскресенье»:
Воскреснемо.
Якщо вигинемо…
17 грудня 2008 р.
КАРТЫ
С белой мордочкой утро. Работа в центре.
Тоска эспрессо со штруделем.
Пригласили – во вторник – на два концерта.
А в субботу – на студии.
Но сегодня среда – проходной верлибр:
Посредственность и посредница.
Мой мобильный в транскрипции «Maine Lieben»
На глобусе мухой греется.
Все погибли: древляне, сарматы, готы –
Вся наша братва, вся улица!
Глуби гетто мечтают о высях Гете…
Береза на солнце щурится.
Дальнозоркие дали ветров осенних
Сомкнулись в глазной излучине…
Завтра, может быть, выпадет воскресенье:
Воскреснем.
Если получится…
17 декабря 2008 г.
У-КРАЇНКА
У-крали… На краю – рай…
На краю.
Вам добре сміятись, а я помру!
Так час на зло іде Битію.
І жлоби складають: «метра», «метру»…
Горю.
Нечесані леви грив –
Горю…
Обривається карусель.
Єдиний брат –
Покотив у Львів.
Єдиний ворог –
Відлетів у Брюссель.
Кровинка! Матуся!
Князівський Бог!
Як жили ми – назад,
Так і будемо – жить.
Ніяк не можу доповзти в Острог:
Свою Alma Mater перегоріть.
Я – Проня Прокоповна.
Я – ніхто.
Корова мене уранці пасе…
Мені років вісімнадцять.
Мені що? Мені – сто!
Я – цвях чужого хреста.
Я – все.
Вкрали корали в раю …
Плі!
Стріляй по ганьбі своєї душі!
Скитайся по венах тугої землі –
Для болю у-краюй собі шалаші.
У-края…
Середнє – не варте сил.
З роботи – по горло і по росі…
«Спасибі» читається, як «Спаси,
Бі…». Я не хотіла.
Пробачте усе усі.
25 грудня 2008 р.
У-КРАИНКА
У-крали… У края – рай…
На краю.
Добро вам смеяться, а я умру!
Так время назло идет Бытию.
И жлобы слагают: «метра», «метру»…
Горю.
Всей нечесаной гривой львов –
Горю…
Обрывается карусель.
Единственный брат –
Укатил во Львов.
Единственный враг –
Улетел в Брюссель.
Кровиночка! Мамочка!
Княжий Бог!
Как жили мы – вспять,
Так и будем – впредь.
Никак не могу доползти в Острог:
Свою Alma Mater перегореть.
Я – Проня Прокоповна.
Я – ничто.
Корова меня поутру пасет…
Мне лет восемнадцать.
Мне что? Мне – сто!
Я – гвоздь от чужого креста.
Я – все.
У рая украли кораллы…
Пли!
Стреляй по бесчестью своей души!
Скитайся по венам тугой земли –
Для боли у-краивай шалаши.
У-края…
На среднее – жалко сил.
С работы – по горло и по росе…
«Спасибо» читается, как «Спаси,
Бо…». Я не хотела.
Простите все.
25 декабря 2008 г.
ВУЛЬГАРНІСТЬ
Уявлено: дикий сад,
Без охів, без дамських роз.
Стежки… Гетсиманській ряд
Черешень… Обвали рос
В глибинну вологість плит –
В до-вірші... прапрадіда слід.
У постільний мох, в землі
Обвітрений малахіт…
Сад – чесний, як Бог і звір.
Сад – чистий, як голий, бо...
Ступаю… І у траві
Ногою мацнув
«Playboy».
21 січня 2009 р.
ПОШЛОСТЬ
Представилось: дикий сад,
Без охов, без дамских роз.
Тропа… Гефсиманский ряд
Черешен… Обвалы рос
В глубинную сырость плит –
В прадедово… В до-стихи.
В постельные мхи, в земли
Обветренный малахит…
Сад – честен, как Бог и зверь.
Сад – чист, как мудрец нагой…
Ступаю… И вдруг в траве
Нащупываю ногой
«Playboy».
21 января 2009 г.
ЛИСТ ДО БРАТА
Ігореві Павлюку
«Нас мало!» – нас, може, двоє…
Самі ж ми собі – одні.
По-вовчи виєм з тобою
На лампочки і вогні.
А мимо проходять люди
З офісу – і в пивбар…
Про те, що він «хрін на блюді»,
Гугнявить тоскно Макар…
І ми научились хавать
Останки чужих полов.
Детально, у смак охаять
Їх вірші і премій лов.
Втомилась від ігор, іга,
Від іволги в ніч бліду…
Я навіть не знаю, Ігор,
Куди я тепер іду
За вітром, грудним і голим,
Як алкоголь – батько нам, –
Якимось іншим монголам
Слов'янський наш біль віддам.
Споїти… З Москви – до Львова:
По шпалах – земля без ніг…
І грішне це наше Слово,
Яке, як Бога, беріг...
11 серпня 2009 р.
ПИСЬМО К БРАТУ
Игорю Павлюку
«Нас мало!» – нас, может, двое…
Мы – сами себе одни.
Сидим и по-волчьи воем
На лампочки и огни.
А мимо проходят люди
Из офиса – и в пивбар…
О том, что он «хрен на блюде»,
Тоскливо мычит Макар…
И мы научились хавать
Ошметки чужой трухи
И смачно, подробно, хаять
Их премии и стихи.
Устала от игр, от ига,
От иволги на пруду…
Я даже не знаю, Игорь,
Куда я теперь иду
За ветром, грудным и голым,
Как батюшка-алкоголь, –
Каким-то другим монголам
Славянскую голь – и боль
Споить… От Москвы – до Львова:
По шпалам – земля без ног…
И грешное наше Слово,
Которое было Бог...
11 августа 2009 г.
|
