Вкупі з останнім дай мені страждання - бо не встає…
Амбіціями двигають бацили в запітнілій пащі…
Ти вкрита свіжим ґламурним лаком - таєш…
Від нехорошого життя хіба що несміливих кращий…
Кола невдач усе-таки минули
і рештки прикрощів міцно зійшли ногами
на грішну землю…
Якось між нами пов’язані суцільні  тіні
звірословами і спрепаровані під руки витяги речей
і  згори вниз ми падаємо  вкупі
на тло безкостої метелиці фантазій…
Закохана (о, Боже!) прозирає крізь щільну,
шорстку, сувору шпильку , я вкоханий -
а ти з клінічним підлітковим шармом
кладеш  в могилу жар моєї долі,
малюючи в уяві зайця, лиса, курку -
перелік звісно – бо я втратив мрію -
у протокольній книзі танцюриста,
бо я - істота-ікс і не душа, проте натомість
гойя романтична у старомодній троялиці
летить з під’їзду ув тло зухвалої бабусиною внуці,
що маму, мов пумицю продавщицю, виглядає
неначе принца білого у товстому костюмі ,
в лакованих туфлях  на східцях,
і той міркує і вирішує покинути її
не після третьої сур-ночі ...
І я, не маючи вже сили
спускатися по сходах вниз,
переживаю непотрібність дико й щиро ,
і відкриваюся до всіх
в своє старе вікно,
і викидаю з нього на балкони
черстві батони голубам любові…