В. М.

Коли ореля доросте до звізд
(Якщо Перуна спис не вгрузне в тіло),
Коли зруйнує тлін модерний міст,
Коли облишу я писати біло,
Тоді спущусь
                   на дебаркадер - той,
З якого ти щоранку мчав у Київ
Понад умиротвореним Дніпром,
Звільню від шорів сизуваті крила.

Ти прошепочеш:” Ластівко моя,
Я був шаленим... А гніздо не вічне...
Хиталося в грозу... А дуб стояв.
Летіли скабки... Ти - ще поцейбічна?
Ти - найвірніша із живих істот!
Для тебе посаджу сім лип і мальви.
А я ж хотів із мосту -
                                та в Дніпро…
Обручка не моя блищить на пальці..."

Коли верба, що ронить жовтий лист,
Торкне верхів’ям звізд оспалі лики -
Червоний біль наснажить пера. Жди!
Крізь леза ґрат
                        в бурливе небо
                                                  злину…