В. М. Коли ореля доросте до звізд (Якщо Перуна спис не вгрузне в тіло), Коли зруйнує тлін модерний міст, Коли облишу я писати біло, Тоді спущусь на дебаркадер - той, З якого ти щоранку мчав у Київ Понад умиротвореним Дніпром, Звільню від шорів сизуваті крила. Ти прошепочеш:” Ластівко моя, Я був шаленим... А гніздо не вічне... Хиталося в грозу... А дуб стояв. Летіли скабки... Ти - ще поцейбічна? Ти - найвірніша із живих істот! Для тебе посаджу сім лип і мальви. А я ж хотів із мосту - та в Дніпро… Обручка не моя блищить на пальці..." Коли верба, що ронить жовтий лист, Торкне верхів’ям звізд оспалі лики - Червоний біль наснажить пера. Жди! Крізь леза ґрат в бурливе небо злину…
|