Нарешті знов туман осінній пада
крізь неба решета на листя кволе,
що ген хитається – і раптом пише коло
у вілглій прохолоді листопада.

Спадає тиша по-під ноги ранком,
ледь чутно голоси пливуть пташині.
І барв намисто стигне на стежині,
що ріже простір поміж мною й садом.

Справляє осінь свій повільний танець,
розгойдуючи в такт йому дерева.
Земля, укрита немов шкурой лева,
готується до сплячки. Свій багрянець

Вже скинув ліс. Стоїть, ховає сором
зеленими розкриллями ялинок.
Оголеність осінньої картини
не виклика ані жалю, ні болю.

Виключно чемно розлучуся з нею
в очікуванні зміни декорацій.
Природа цілковиту має рацію
і робить все із легкою душею.
...І я навчаюсь мудрості у неї.

9 листопада 1994 р.