Коли Бог обрiже тоненьку ниточку
на якiй висiло розпечене сонце
і воно повiльно покотиться на захiд
де червоне вiд сорому впаде за лiс
коли Вiн пiдкине в темнiюче небо
повнi пригорщi яскравих зiрок
і вони залишаться там тремтiти
рiзнокольоровi як моє життя
коли вздовж по мiсту потече прохолода
а за нею дворами пiдступний морок
і стомлений люд поспiшить додому
запалити кожен своє вiкно
ось тодi я залишусь наодинцi з минулим
але це вже нiколи мене не злякає
бо все що я маю – це тільки зітхання
ось так я пишу
свої вiршi.

Коли сон-чаклун прокрадеться навшпиньки
та вiзьме за горло моїх сусiдiв
і вони похиляться як побитi
щоб побачити мару про тихе щастя
коли раптом подзвонить моя знайома
і крiзь силу промовить «Приїдь до мене…»
й ми займемося тим що почнем шукати
із її лабiринтів останнiй вихiд
коли сила до вражень залишить тiло
а бажання замiнить iм’я на втому
щоб бездумно лежати й дивитись в стелю
нi живим i нi мертвим – посерединi
тодi в тисячний раз я вiдчую самотнiсть
але це вже нiколи мене не злякає
бо все що я маю – лишень почуття
ось так я пишу
свої вiршi.

Коли заспаний ранок припаде до вiкон
щоб розгледiти схований з ночi розпач
й стане пильно дивитися i мовчати
і лице його з чорного зробиться сірим
коли мiсту у вуха наб’ється гомiн
і будинки розкриють байдужi очi
а по жилах дорiг розiллються люди
щоб без впину шукати причину жити
коли вранішнім птахом відверте серце
за святими піснями злетить за хмари
щоб згори милуватися бiлим свiтом
й видивлятись дорогу на Батьківщину
ось тодi я залишусь наодинцi з майбутнiм
але це вже нiколи мене не злякає
бо все що я маю – це тільки надію
ось так я пишу
свої вiршi.