Наче райдуга в сепії,
Наче дія якоїсь там серії,
Що транслює УТ,
Через місто, бруківкою,
Обережною сірою кіткою
Та-Що-Плаче іде.

В неї взувка позичена,
В неї сумка зворушливо-кітчева,
В неї ноги гудуть.
Їй назустріч, бруківкою,
З чорно-білою хижою плівкою
Я-Що-Бачу іду.

В контровому освітленні
Її сльози оранжево зліплені
Зі скляного жалю.
Оголяючи оптику,
Я від сонця очікую дотику
Й раптом погляд ловлю.

В ненаведеній різкості,
Тісно-сплетеній вуличній близькості,
Вона каже, затям,
Цими голими кадрами,
Мого відчаю, певно, невартими,
Ти не схопиш життя…

Вітер щипле під коміром.
Сонце сіло досмаженим кольором
На різкому горбу.
З присоромленим «ніконом»
Я стою… І сказати вже нікому,
Що я більше не бу…