Люблінські споткання 1. Батькові На смерть Соломії Павличко Ви щось мені, здається, говорили І кликали весною до Варшави, Бо не було тоді іще могили На місці гордім світової слави. А я напередодні, Боже милий, Покликала до неї Вас книжками, Бо бачила вже завтрашній зомлілий Весь світ письменний з лячних телекамер. Жінкам у геніальності – безмежно… А серце не витримує напруги І хилиться, як та Пізанська вежа, І – вщент, коли немає поруч друга Чи батька. А його стражденні очі У темряві люблінської кав’ярні Такі були фатальні та пророчі, Такі були трагічно-незугарні! І я приїду влітку до Варшави. Схилюся перед Вашим горем, Дмитре. Як боляче! Поету не до слави, Коли натхнення вдягнене у митру… 2. Ким єстем? (Kym jestem?)* – Jestem antisemitkow, – відкритим текстом! Я в трансі. – Jestem humanistkow, – миттєво звелась, як у танці. Фото моєї єврейки-невістки з онуками. Посміхнулась. Лагідні ніби в очах зблиски: – Bliznjaki? – погляд зіщуливсь… Вам, мабуть, за сімдесят, вибачайте… Моя до Майданека нині путь. Ніякого плюралізму не вистачає, щоб геть усе це збагнуть! В бараку “ґоронцо”, липка задуха, жах півстолітніх часів. Пан Хенрік “ґоронцо” шепоче до вуха: – Це був ґенетичний відсів… Пані rozumie , – тут знищили кращих, цвіт нації, найшляхетніших… Боже! Це тундра чи джунглеві хащі? Де я?! На сходах захекалась… Докупи – давнє, дійсне, прийдешнє: тисячоліть перехрестя! А ці сидять, як Скарлетт і Ешлі і не второпають, ким я єстем… Червень 2000
|