Гладінь – мов чорне полотно.
Із саду плине холод ночі.
Й метелик б’ється у вікно,
Зі мною поруч бути хоче.

Він хоче об’єднать світи,
Та є у задзеркаллі межі.
Своє лице одержиш ти
Із їх прозорості в одежі

Чужій. Чуже, немов зі скла.
Прийми його, вдягнись, як в чисте.
Бо ж безтурботно так текла
До віч моїх сира імлистість

Й надійно вистигала так…
Скажи, чия ж бо ти душа і
Навіщо, простото свята,
Ти вічності гладінь шершавиш?..