*** Пройшла пора всіх вступів і прелюдій, – Усе гаразд – я лжі не розігрів: Мене до себе кличуть знані люди , Щоб я співав «Облаву на вовків»… Хтось, може, запис чув десь із вікон, І, мабуть, юшки з дітками не звариш – Як знати, – а придбав магнітофон Який-небудь не рядовий товариш. І в будень тут повеселитись ніде, В сімейнім колі, де нема спокус, Тихенько, щоб не чули їх сусіди, Натиснув він на чорну кнопку «пуск». І хоч не розібрав останніх слів, – Поганий дубль дістали на роботі, – І він почув «Облаву на вовків» І те, що там було на тім звороті. Прослухав і розсердився небавом, Як на півслові обірвавсь куплет, Підняв він трубку: «Автора « Облави» Пришліть до мене завтра в кабінет! Я не хильнув для смілості винця, – І стримуючи гикавок ораву, З порога – від початку й до кінця – Я прокричав оту свою «Облаву». Його просили діти, безперечно, Про усмішку привітну на лиці, – А він сприйняв мій спів добросердечно, І сам аплодував наприкінці. Коли коньяк у келих наливав, Невидима відкрилася завіса, Він випалив: «Про мене ти співав! Про нас, про всіх – які вовки, до біса!» … Ну все, тепер, звичайно, щось-то буде – Уже три роки в день по п’ять дзвінків: Мене до себе кличуть знані люди, Щоб я співав «Облаву на вовків». <1972> *** Прошла пора вступлений и прелюдий , – Все хорошо – не вру, без дураков: Меня к себе зовут большие люди – Чтоб я им пел «Охоту на волков»… Быть может, запись слышал из ок`он, А может быть, с детьми ухи не сваришь – Как знать, – но приобрел магнитоф Какой-нибуть ответственный товарищ. И, предаваясь будничной беседе В кругу семи, где свет торшера тускл, – Тихонько, чтоб не слышали соседи, Он взял да и нажал на кнопку «пуск». И там, не разобрав последних слов, – Прескверный дубль достали на работе, – Услышал он «Охоту на волков» И кое-что еще на обороте. И всё прослушав до последней ноты И разозлясь, что слов последних нет, Он поднял трубку: «Автора «Охоты» Ко мне пришлите завтра в кабинет!» Я не хлебнул для храбрости винца, – И, подавляя частую икоту, С порога – от начала до конца – Я прокричал ту самую «Охоту». Его просили дети, безусловно, Чтобы была улыбка на лице, – Но он меня прослушал благослонно И даже аплодировал в конце. И об стакан бутылкою звеня, Которую извлек из книжной полки, Он выпалил: «Да это ж – про меня! Про нас про всех – какие, к черту, волки!» …Ну все, теперь, конечно, что-то будет – Уже три года в день по п’ять звонков: Меня к себе зовут большие люди – Чтоб я им пел «Охоту на волков». <1972>
|