Я в галактике необозримой
схоронюсь от стороннего взгляда,
и, сквозь холод ее нестерпимый,
вдруг пойму, что растертая мята

лишь в твоей ароматна ладони -
а виски нестареющей Вечности
слишком юно темнеют на фоне,
убаюкавшей нас, бесконечности…

Тут, на чашах вселенских весов,
мы с тобою, качаясь беспечно,
позабудем высокие стены -

разделившие черное с белым
этой ночи, такой быстротечной
и …покинутой ангелом снов.


Неоніла Вересова

Я в галактиці цій неосяжній
заховаюсь, чекаючи свята
і крізь вирія гуркіт протяжний
осягну, як безмежна м’ята,
що ти розтер у долонях.
час відходить,повільно спливаючи
осіннім дощем у скронях
Вічності. Де ми обоє, спочиваючи
на важелях вселенських терезів
мирно забули про чорне і біле,
про граніти пісень, що виросли муром,
про приреченість ночі арфам похмурим
Та наш Ангел танцює, розправивши крила,
Ввійшовши за край зачарованих снів.

І так, неосяжно, простором, краєм,
Повільно ми сходим. Стікаєм. Лунаєм.
Спроквола і тихо. Лиш подих і тіні.
І Всесвіт кружляє у нашій хвилині.