О, скільки є в твоїх садах байдужих!
Самі прийшли чи ти їх привела?
У їхніх душах не стихають стужі,
Бо топчуть квіт, із коренем рвуть ружі,
І рідко йдуть до твого джерела.

Чи пам’ятають стежку до криниці?
Чи люблять верб і яблунь голоси?
В осінню ніч, коли мені не спиться,
Перлистою росинкою іскриться –
Крило хвилясте русої коси.

Осяяний тобою, п’ю наснагу,
І досхочу ніколи не нап’юсь.
Любитиму довіку не за блага,
В твоїх садах черпаю силу й звагу, –
По вінця серце – переллю комусь.