Душа пропитана бессильем –
тревожным вестником потерь.
Поверь, всего одним усильем,
хотя бы в черта, но – поверь.
Весь в нетерпенье изувер –
когда же справит новоселье
моя покорность? Вот – веселье
на самом нижнем этаже…
Ты человек? Иль – зверь уже?
Привычно пахнет воздух прелью.
Окно с решеткой над постелью.
Пейзаж – постылое клише…
В тюремном микро метраже
поверхности натёрты солью -
с тем, чтоб моей упившись болью,
пустыню выжигать в душе.


* * * В. Стус

І душу облягло знесилля —
всім замірам наперекір.
Повір же — хоч у божевілля,
бодай у чорта, а — повір.
У вічко зирить бузувір —
чи не скорився ще знесиллю?
Оце, душе, і все весілля
у цьому льосі, потаймир.
Ти ще людина? Ти вже звір?
З кутків несе старою цвіллю.
Замки і ґрати. На дозвілля —
в квадраті шиби дальній бір.
А найсвятіший вірить клір,
що як натерти стіни сіллю —
той й без тортур і трути-зілля
мур вип’є крівцю, як упир.