Над дальним берегом взметнулись сосны.
Взметнулись тени. И взметнулся крик.
Красноречивый пламени язык
Трепещет полотном многополосным,
от желтого до белого и до
голубо-синего. Стоят укором
и остужают сердце черным взором
столбы теней. Таких неясных, но... -
вот твой Порыв. Отчаянье. Слеза.
Вот Меч. Неверие. А это - Рвенье.
А тут, Проклятья медленное тленье,
чтоб завтра помутить твои глаза.
Стоят - Предупреждением. Стоят -
почетным караулом вкруг гробницы.
И их не обойти, а лишь - смириться,
наказы слушая, как - будь ты клят...
Я приближаюсь. Я плыву. Я, слушаю
вас, древние. И расскажите мне -
напрасно ли мой выплеснулся гнев?
Напрасно ли стыжу себя и мучаю?
Скажите мне - послушаю, воздам.
Послледний раз поверю я советам.
Любым - правдивым, ложным ли ответам.
Да, тяжко мне. Но, не легко и вам.


*** В. Стус

На дальнім березі — високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
тріпоче полотном, палахкотіє
від жовтого до ярого і до
блакитно-синього. Стоять старцями
і остигають чорними серцями
високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття.
Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини — мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говоріть мені,
чи задаремно розколовся гнівом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
востаннє виважусь на спізнених порадах,
на нових кривдах і на ваших правдах.
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.