Одинок я душой, никогда молодой не бывавшей, Закрываю глаза и опять проступают из тьмы Дальний берег реки, неземные края омывавшей, И туман небывалой, сжимающей грудь, густоты. Будто снова живу - только смазались в памяти лица, Будто снова пришел - а меня ожидает обман... Из тумана зовуще отцова улыбка лучится. И зовет его горестно мать через этот туман. Перелётную душу мою, кто согреет в дороге, Когда та в беспросветную ночь навсегда полетит? ...И кричу я вослед, но отца не видать в поволоке. Порываюсь догнать, только мама с укором глядит. Черно-белый мой мир, ты безжалостный, жгучий и страшный, Как я верил во всё, что уста твои произнесут! ...Зарываются зёрна и звёзды в кровавую пашню, Уж и поля не стало, а камни растут и растут... *** Павло ГІРНИК Самотію душею, яка не була молодою, І заплющую очі, і знов проступають з пітьми Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою, І туман, од якого легенько щемить під грудьми, Наче знову живу — і не можу облич пригадати, Наче знову прийшов — і стомився од вічних оман… І гукає мене із туману усміхнений тато. І заплакана мати за батьком гукає в туман. Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує, Коли якось вночі назавжди полетиш навмання? …І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує. Пориваюся йти, але мати мене зупиня. Світе мій чорнобілий, пекучий і немилосердний, Як я вірив побожно у слово твоє золоте! …У криваву ріллю загортаються зорі і зерна, Вже і поля нема, а каміння росте і росте… |