1

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнуть сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола, –
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
І виходжу у світ – з синім небом довкола.

2

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся – камінь підняти,
Хтось зірвався – мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувати уста.
Сміх жіночий злорадо тріснув
І у горлі здушив мій клич.
Як же душно і як же тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги…
Очі п’ють безпросвітну тьму…
Мить одна – і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.

3

Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло – напнутий лук,
Гостра радість – стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого – цілити в око!

На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я за двох міцна
І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином гарячим
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях –
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних, щасливих лицях.