...это мой крик
к слепой людской звезде...
Борис НЕЧИРДА.
Испросил себе смерть, чуть полегче того, как и жил,
Побродил близ судьбы, приходящей в сознание редко.
В результате — ни снов, ни ручьёв, ни серебряных жил,
Ни земли под землёй и ни слова о чем-то конкретно.
Потому, потому, потому, что не быть по тому,
Потому, что пылает обочина скользкой дороги —
Того света, где гроб ты готовишь себе самому,
С того света, где только беда обивает пороги.
Осмотрелись и встали. Сказали, что будто бы сам...
Постояли с усмешкой. Махнули рукой на прощанье.
Ну а дальше... А дальше остались одни небеса,
Те, что думал: осилив — отбросишь...
И смерти молчанье.
*** Павло ГІРНИК
...це мій лемент
на людські зорі невидющі...
Борис НЕЧИРДА.
Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.
І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.
Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі... Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
І смерті немає. |
