ДІАМАНТИ У СХОВКУ

Валерій Ілля. Розширеними очима. Поезії. Київ, “Просвіта”, 2004

    Від цієї збірки я багато чого чекала. Чи виправдалося моє очікування? І так, і ні. Тобто я й раніше знала, що автор – справжній поет, і ця впевненість не похитнулася. Але – додалася дещиця “але”. І хоча “про мертвих або добре, або нічого”, та, будучи певною, що вмирає тіло людини, а душа – тим більше душа митця – лишається з нами, я все ж наважуся висловити свої враження, не завжди позитивні.
    Ця книга нагадала мені скриньку із чудовими, майстерно ограненими діамантами, старанно обгорнутими ватою і в такому вигляді запропонованою нам – мовляв, схочете сягнути суті, доведеться попотіти, розгортаючи. І дійсно, діаманти ці виграють всіма своїми гранями, що не завжди помітно з першого погляду, бо заважає обгортка, тобто зайві слова, образи. Найобразливіше – ті образи, що тут відіграють роль тла, туману, обгортки, становили би привід для гордощів іншого, менш талановитого поета.
   Автор – майстер мініатюри, на взірець японських хокку. Але він ніби сахається цієї лаконічності, цього свого хисту, цього вибуху образності, закладеної в одному – трьох рядках, і напускає туману там, де той-таки японець тактовно б зупинився. Прикладів із віршів Валерія Іллі можу навести безліч: “Ніч совам очі промиває” (“Над темним джерелом”), тут же ціла картина, як зорова, так і звукова: ніч – очі...  Чуєте таємничий шурхіт ночі в лісі? У цьому ж таки вірші: “Такої ночі вирушати / шукати крила для волів”; “У твоєму сивому волоссі / квіти і мертві птахи” (“Вітер”); “буду отут з твоїм тілом / пастиму його / поки ти не повернешся / он з тої білої зірки” (“Сховаєш свою тінь”); “У твоїх довгих долонях синє насіння вітру” (“Березень”); “А ранок то ружа з попелу / за мить до вітру” (“Присмерк”); “У втомленому світлі золотий слід бджоли / яка перелітає з тіла у тіло” (“Вечір, ІІІ”); “І худа рука поволі хрестить поле” (“Досвітнє”); “Над старими джерелами журавлиного краю / золота Тарасова тінь розгойдує дзвін” (“Мова”); “Моє лице сліпим птахом билося у вікна ікон” (Нічні дзеркала”); “Коні з очима втомлених янголів / п’ють воду з твого обличчя” (“В. О.”); “Цей спогад про ранок на вечірній воді” (“Захід”) “Твоє слово... вигодовує півня / який позначить час нових зречень” (“Твоє слово”); “Стара ластівка така / наче з бабиної душі вилетіла / як вийде баба з хати проситься назад” (“Самотність серед літа”); “Летів Байда розмотуючи чорну чалму яничарського крику”(“Козацький звичай...”); “запах вологої стріхи взяв бабу за руку” (“Весна”) – цей перелік може тривати довго. Чи не правда, ці образи, радше, готові вірші, викликають захват? А такі:
           долонею затулю обличчя
           щоби не сполохати птаха
           із втомленими очима       (“Початок ранку”) або
           
           я про поезію і самотність
           знаю все                             (“Поезія”)
   В обох цих випадках японець, прихильник лаконізму, порадив би зупинитися, і я з ним згодна. Іноді автор таки дослухається до цих слушних порад:
           сині півні випили втомлене небо
           під срібним рогом
           імлисте око шукає у яслах Бога
           у криниці вдарилося відро об воду
           і стало тихо якби то у дзеркалі        (“Вечір ІІ”).
    Як кажуть брати-росіяни: “Тут ни убавить, ни прибавить”. Оце і весь вірш. Не знаю, чи мав автор сказати ще щось, але, зупинивши себе вчасно, впіймав оте ледь-ледь, отой струмінь повітря (чи натхнення?), що окрилює й здіймає в небеса.
    Звичайно, в цій ювелірній роботі трапляються інколи прикрі, на межі несмаку, проколи, як-от: “білий сніг як світло / з холодної скроні Бога” (“Вечір V”) або “поет... з зозулею у роті / яка в місячні ночі срібне зілля кує” (“Вечір VІІ”). Перше, на мій погляд, для поета такого таланту просто банальність, яку менш талановитому можна було б вибачити, але майстер має бути до себе вимогливішим; друге – справжнісінький несмак, і страшно стає за автора, який намагається птаха, та ще й срібноголосого, проковтнути живцем. Але такого штибу проколів у першому розділі книги одиниці.
   З другим розділом, на мою думку, справа гірша. Чи я надто прискіплива, чи дійсно саме так воно і є, але мені здалося, що писання довгих віршів автор мав би залишити для когось іншого, вони програють від порівняння з його ж мініатюрами. У мене склалося враження, що Валерію Іллі більш притаманні образність і емоційність, але всім же йдеться про те, щоб “свою образованность показать”. Усі хочуть показати різноплановість своєї творчої палітри, та чи всім це потрібно робити?
    Розумію і цілковито поділяю обурення автора від вичитаного в Набокова настільки зверхнього ставлення до всього українського, але ж не треба уподібнюватися. Дописатися до такого: “шарудять... два таргани і надихають третього – Кафку”, – це вже, перепрошую, межує з тією самою набоковською зверхністю, ба й гірше – відвертим нігілізмом.
    І все ж мені б не хотілося закінчувати на цій критичній ноті, бо загальне враження від книжки – ніби настрій ясного вечора ранньої осені над тихоплинною сумовитою річкою, коли десь далеко за вербами чути пісню, яку хочеться підхопити, але заважають невідь чому набіглі сльози.
                                                                          Валерія Богуславська