Ігор Павлюк – поет, у серці якого вмістився цілий космос, у жилах якого бунтують всі стихії. „Бунт свяченої води“ – це, насамперед, поезія духу і волі, це творчість вищої проби, яка містить в собі всі переливи творчої еволюції митця – від тонкої лірики до вольової глибинної філософії, від найніжнішого трепету душі до шаленої нервової напруги. Бунт – перманентний стан душі поета, вічний поклик і парадоксальна природна закономірність, протиставлення себе світові й самому собі. Митець не може відбутися без бунту, не може уникнути його. Він сам є згустком болю і бунту, згустком живих нервів, згустком неспокою і страждання. Бунт – доля „передбачена древніми“, вінок і хрест поета. Ігор Павлюк вибрав „як кров нашептала“ свій бунт:

Ми єдині в любові,
А ще ми єдині в бунті.
Ми єдині у смерті.
Я вибираю бунт.

Творчість Ігоря Павлюка – це синтез парадоксальних властивостей, безкінечний потік перевтілень, вільна гра із Всесвітом, вічністю, своєрідний спосіб світосприйняття і світовідчування. Динамічність, кипучість, емоційність, стихійність поезії Павлюка не перестає дивувати, хвилювати, запалювати. Поет завжди різний, несподіваний   , оригінальний, звикнути до нього просто неможливо. Адже, чим більший талант, тим він багатогранніший, тим більше в нього масок. Поезії Павлюка, немов сніг, складні в своїй простоті й прості в своїй складності:

Світ простий – простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна.
 
Однією з ключових проблем творчості Ігоря Павлюка є сутність людського буття, екзистенція. Зрештою, філософія завжди була невід’ємною від поезії Павлюка, адже він, насамперед, мислитель, чиї поезії безмежні в своєму змісті. Поет не вербалізує чи епатує (як це зараз модно в сучасній літературі) світ екзистенцією. Павлюк не просто пише поезії, а він постійно перебуває у пошуку істини, він одвічно шукає незвідане. Він – поет, який „роз’ятрив себе до самої іскристої суті“, до „синьої магми первісних пісень“. Ці роздуми над сенсом життя розриваються його на тисячі бунтівливих генів, ці думки нестерпні:
 
А нащо ж ми на світі живемо?
     І нащо – ми?
     І на що ми?..
     Нестерпно...
 
Ігор Павлюк не прагне дешевого блиску рим, для нього головною є думка, ідея. Власне, його думки не просто думки, це думки-ідеї, які спрямовані у вічність, які з кожним віршем міцніють на силі. Часто підпорядкований емоційному мисленню потужний інтелект Ігоря Павлюка сягає своєї довершеності. Чимало віршів можна назвати вершинами філософської поезії.  Однією з таких вершин є вірш „Пророк“:

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М’який, мов хліб, мов камінь – безборонний.

Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: „Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо...

Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!“
Так – неба синь під корами дерев.
Так – з тіл душі летять останні вірші.

Так із літами глибшає любов...
Несправжнє — всохне, справжнє — плодоносить.
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
Пророків завжди ж згадують під осінь.
 
Незважаючи на філософічність мислення, магія поезій І. Павлюка криється десь на дні серця, глибина якого настояна на зорях. Його поезії, насамперед, інтуїтивні, народжені в глибинах підсвідомості. Завдяки витонченій чуттєвості поезії Павлюка іноді сягають таких висот, які непідвладні розуму. Вони справжні та глибокі, немов музика степу, немов цвіт папороті, запах сіна, немов пісня-молитва, вони випромінюють якусь незбагненну цілющу енергію сили, доброти, адже дух – головний творчий потенціал поета, його космічно-поетичні крила. Силою доброти і духу вимірюється справжність митця, а справжній митець є медіумом вищої сили, тим, хто своїми творіннями хоче вдосконалити світ. Власне, Павлюковим поезіям притаманна певна медитативність як своєрідний зв’язок з божественним трансцендентним світом. Павлюка замало читати, з ним треба медитувати, адже він змушує проникнутись в співпереживаннях, вчуватися в його творчість, змушує співмислити з ним, доростати до його поезії, до неба, до трави, до  себе:
 
Той, хто до себе доріс,
  Перед Всевишнім чистий.
 
Щоб збагнути сутність Павлюкових поезій треба збагнути сутність української душі. „Бунт свяченої води” – це кров тисячоліть, яка, немов вино, настояна в бочках з найдревніших, найміцніших дубів; це свячена вода предків, яка збунтувалась; це повстання генів через слово. Сам  Павлюк – поет з архаїчно-дрімучою душею, дитинною безпосередністю і шаленими генами, який „до себе приміряв долю трав“, „пропустив печаль крізь нерви-жили“, „надихався вітрами морів“, який „блукає у світі, як вітер в церковних руїнах“, „в степ росте“, „із квітами іде“ і „бунтуєх цей світ тим, що зветься душею“. В поезіях Павлюка яскраво вимальовується нестримний потяг до первісного, до пракоренів, до свого первопочатку, а значить до пізнання своєї справжньої суті. Вони містять глибокий сакральний і космологічний зміст, акумулюють могутню духовну енергетику, іноді навіть нагадують наскельні рисунки прадавніх печер. Ці поезії знакові, кодові, пронизані архетипами, мітами. Загалом „Бунт свяченої води“ можна охарактеризувати як замкнену знаково-символічну систему, де кожне слово – це символ, в якому закодована душа народу, досвід попередніх поколінь, а поет є словом своєї культури, душею народу. Улюбленими героями-символами автора є степ, кургани, трави, кінь, вітер, Дніпро, Мамай, кам’яні баби тощо. Поезії І. Павлюка аж до нутра пропахли „язичеською журбою“, степовими травами, музикою грому і лісів. „Бунт свяченої води“ – духовний шлях від первозданності до первозданності, від вічності до віщності, від неба до землі, від часу до безчасся, від предків до нащадків.
 
І підем до предків —
  У руси, древляни, дуліби.
  І вернешся звідтам
  Весняним плачем журавля.
 
Поет – „магнітна буря“ невпинно блукає в часо-просторі, невтомно шукає своє місце на Землі, адже „бути Божим – значить нічиїм“, шукає світло у темряві світу, у первозданному смислі речей, і безодні його блукання немає краю. Він дихає в унісон із Всесвітом, мандрує світами, епохами, снами, мандрує між зорями і тернами, між кометами, між планетами, між нами:

Мандрую у часі.
Сьогодні я в мезозої
Крізь тіло моє
Допотопні бредуть журавлі.
 
Духовність є найбільшою цінністю в Павлюкових поезіях – духовність. Ігор Павлюк – нащадок волі, „який підіймається як ртуть“. Нерідко його поезії звучать так дзвінко, так сильно, так пророчо, що аж  кров закипає у жилах, аж мороз по шкірі йде:

І тільки бунт свяченої води
Підніме люд слов’янський над собою.
 
Мистецтво – планета, на якій розгортаються неминучі контакти смертної людини і вічного світу. Незмиренність з поминанням часу, відчуття неминучості смерті, приреченість на самотність, – барви, з яких складається метафізика творчості поета. Ігор Павлюк поезіями протиставляє себе часові. Його переповнює Всесвіт, нестримною жагою до життя киплять його вірші:

Нестерпно бути мертвим за життя,
Бо вічний сон нам вічно буде снитись.
 
Особливе місце в творчості Ігоря Павлюка займає любовна лірика, адже поет – найтонший із найтонших ліриків, романтик із романтиків, лицар із наймужніших лицарів честі. В океані української любовної лірики поезії Павлюка є одними з найніжніших виявів почуттів до жінки. Любов є вищою духовною культурою поета, він пише серцем, він натхненний безмірними чуттями. Любовній ліриці Павлюка притаманна широка гама думок і настроїв. Любов – п’ята стихія поета, в якій зливаються в єдине ціле і краса, і таємничість, і Ерос, і Святість. В поетичному еротиконі автора однаково присутні радість і страждання, пекло і рай, злети і падіння. Жінка – символ натхнення, джерело гарячого вогню, вода, земля, калина, евітка, трава. Жінка в поезіях Павлюка пристрасна і романтична, ніжна і мужня, спокуслива і свята, зоряна і росяна, небесна і земна:

П’яне волосся твоє, руки, що плачуть вітром,
Погляд у травах заплутаний, як змія.
Світ мій до крові з твоїм обійнявся світом,
Як же ти будеш?..
Тобто, як буду я?
 
Павлюк намагається пізнати найвищу сутність кохання. Його образи  жінок здебільшого символічні. Думки Павлюка несподівані, вражаючі, стихійні, які виходять за межі того, що є об’єктом зображення. Любов тут як безперервне вічноповторюване, модальнозамкнене в собі коло:

Ні-ні, та й стисне серце у мені.
Не оглядаюсь: ти ж бо, не минуле.
Стоятимеш, як Місяць, – в стороні,
Спокуснице, спокуснице, Прокуло...

Я мав тебе і я тебе не мав.
Спасибі Тому, хто колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.
 
„Бунт свяченої води“ дозволяє відкрити для себе ще одну сферу космічної світобудови поета – це тематичні цикли „Провінція“, „Провінція і колонія“, „Степ“, „Село ХХІ. Ретромодерн“. Тут поет торкається болючих проблем сучасності: проблем еміграції, батьківщини, цивілізації, стосунків між людьми, проблем душі серед „музейної мертвенності Європи“. Автора болить наше майбутнє, те, куди ми рухаємось, те, чи ми іще достойні бути людьми, чи ми іще достойні степів:

Чи ж ми іще достойні тих степів —
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.

Неможливо оминути і один з найпотужніших, найвисокомайстерніших доробків Ігоря Павлюка – драматизовані поеми „Бут“ та „Голод і любов.“ У поемах спостерігаємо погляд зрілої допитливості автора. В по-козацьки  стихійній поемі „Бут“ Ігор Павлюк моделює і минулим, і майбутнім, спрямовуючи ті форми часу в час надісторичний – у вічність. Він досконало виписує колорит епохи, вимальовує живі характери, образи сивої давнини. Павлюк змушує пройти словами шлях „від Землі – до Землі, від Землі – до солі землі“, від сотого коліна до майбуття. Головними проблемами в поемі „Бут“ є проблеми повстання душі та пошук волі.
В поемі „Голод і любов“ автор сягає найбільшої витонченості та відшліфованості думки. Пером зрілого майстра він пише про призначення митця у світі, про сенс його творчості, про сутність мистецтва, про нероздільність людини і природи, про долю митця:

Але художник – більше, ніж картини.
Це навіть більше, ніж сама судьба!
 
Щодо мовностилістичних особливостей, то неповторний індивідуальний та самобутній стиль Ігоря Павлюка яскраво виражений у кожному слові, дає можливість судити про високохудожність „Бунту свяченої води“. Він малює словом, як художник барвами і багатогранність його палітри невичерпна, сила його поетичної уяви безмежна. Іноді Павлюкові поезії нагадують малюнки такої реальності, якою вона  повинна бути. Система образного мислення поета надзвичайно складна, багатогранна, мозаїчна. Лексичне багатство поезії Павлюка переливається всіма відтінками музики. Вони насичені метафорами, епітетами, неологізмами, порівняннями, пестливими суфіксами. Мільйонами відтінків переливаються його порівняння: „осінь печальна, хороша, як дикі гуси“; „серце, мов яблуко, падає від стогонів і зітхань“; „поети ходять як магнітні бурі“; „вся Земля – німа, немов руїна“; „сумні, як чорти у раю“; „мохом, як морозом, заріс Перун“; „каштанові косма зробились, як вітер, сиві“; „м’який, мов хліб, мов камінь, – безборонний“; „зорі на чорному – як перестиглі вишні“; „горобина, мов крапля блискучої крові“; „я дівчину полюбив, як вітер тополю“.
А неологізмів у Ігоря Павлюка, здається, більше ніж зірок на небі: „свіжоскошена трава“, „людино-лебедині зграї“, „бездомно-безлюдний“, „свіжо скупані калини“, „тятивно-струнний ковиловий щем“, „чорнокрилий полин“, „баран золоторунний“, „сором’язливо-жорстокі“, „древньо-святе“, „напівцелофанні вірші“, „з ангелокрилатим пацаном“, „винно-винувате“, „асфальтово-шовковий“, „середньовічно-місячні пейзажі“...
  Сила авторської метафори здатна малювати шедеври: „прабабуся вишиває поле – полотно на білім полотні“, „малинова туга пшеничних полів, горбата журба курганів“; „шипшинові краплі лягають в тумани спати“; „під Місяцем вишні киплять купально“, „возами мальовані вітри“, „мінився від болю шипшиновий колір зорі“, „полин аж хилився від карого млинного вітру“.
Поезії Павлюка не вкладаються в рамки якоїсь простої максими, адже він належить до тих митців, хто творить для вічності, митців-пророків. Павлюк не боїться в собі митця, його твори вольові, мужні, жертовні:

Оце і є те – вище за мистецтво —
Самопожертва із самопожертв.
 
Пройшовши складний „немолочний“ шлях самоствердження слово Павлюка не перетліло, а зміцніло, стверділо серцем:

Поволі приходять пророки в свої батьківщини
І серцем твердіють, як в грудні Молочна Ріка.
 
Уявити собі сучасну українську літературу без постаті Ігоря Павлюка просто неможливо. Його поезіям, мов дорогоцінним винам, потрібен тільки час. Натомість, його думка гусне, дух сталиться, кров бунтує. З чуттям степового звіра, з неприборканістю вітру на первісних крилах мудрості він нестримно летить вперед – до нових звершень, до нових перемог. Він ще раз і ще раз переконує, що він справжній, природній, стихійний, приречений на вічний та непереможний бунт:

Наш дух дорожчає, здорожений.
Але не Ви мені Суддя.
Я можу бути переможений
Лише законами Життя.

Рута Вітер