Її головна героїня органічна і оригінальна. Хвороба, що переслідує дівчину з дитинства, виховала і загартувала її душу, зробила незалежною та самодостатньою. Бажання вирватися з-під надмірної опіки батьків дозволило стати самостійною, заробляти гроші і тратити їх на свій розсуд. Завдяки казкам, що їх у дитинстві розказував батько, внутрішній світ Лізи заселили химери і страхи, які потребують особливої уваги, які хочуть, щоб з ними розмовляли, щоб їм писали повідомлення і листи. Вона пише, і бажання писати і писати ще краще, певно, приводить її у Спілку Письменників, де живуть яскраві і дивні особистості, які замість ранкової кави ллють із відра у горлянку «кров ворожу», а більш міцні напої називають ніжним словом «бухельце», яке одразу ж асоціюється із не менш ніжним, але мужнім і сильним поетом, якого всі дівчата із трепетом, притишеним і таємничим голосом називають: Сергій Пантюк.
У відлюдькувате і замкнене життя блідої красуні Лізи після кількарічних стосунків із спокусником Артуром, непостійним чоловіком і вічним мандрівником, який повертається, щоб знову піти, раптом стукає «інопланетянка» Марта. Дивні відчуття і передчуття змушують Лізу відкрити двері і впустити у свій світ чисте повітря, якого завжди так бракувало і яке дивним чином лікує, змушує забути за інгалятор. Сирота Марта і Ліза, яка виривалася від батьків силою і шантажем переплітають свої долі і тіла, досліджують усі тонкощі життя, піднімаються на новий рівень гри, здобувають новий досвід…
Але справа не в тім. Оповідь ведеться настільки оригінально, відверто і талановито, що читач не просто вірить, а співживе з героями. Це співжиття у певний момент починає лякати і змушує ніби прокинутися. І хоча ти ніколи не почувався «совком», хоча у твоїй свідомості Європа ніколи не асоціюється з гомосексуалізмом, як у зомбованих лідером пострадянських комуністів і пост гітлерівських фашистів Владіміром Путіним телеглядачів, ти намагаєшся відсторонитися від тексту і спитати себе: а в чому таки справа? Куди веде тебе автор? Що він хоче тобі сказати?
А автор таки веде. Історія обростає новими деталями, загадки не розгадуються одразу, а майстерно нанизуються, мов разок намистин, щоб потім нитка обірвалася і ті коралі пострибали асфальтом чи бетонною підлогою і розбіглися у різні сторони, залишивши в голові дивні звуки, що довго не зникають, що луною відгукують десь у глибині душі, у підвалах підсвідомості минулих життів, звивистими ліанами, схожими на срібну змійку з двома головами та зеленими камінцями очей, вростають у майбутнє і роблять його крихким, хистким і непевним.
Анна Малігон вміє робити це. Вона виписує сюжетну лінію з усіма її віражами тонко, динамічно, легко. Інколи тільки дивуєшся: звідки у молодої жінки стільки досвіду, щоб не те, що подивувати досвідченого читача, а змусити його зупинитися, здивуватися, вжахнутися правді життя, від якої всі ми намагаємося вберегти свою психіку та душевну рівновагу. Деякі сентенції авторки спресовані до афористичності, б’ють прямо в десятку, вносять сум’яття і лякають. Але бажання дійти до розв’язки не дозволяє зупинятися надовго.
Читаймо, брати і сестри. Книга Анни Малігон «Навчи її робити це» варта того.  

Василь Кузан