Мить живеш – так, наче з деревини,
Обірвавшись, вниз летить листок.

Анатолій Криловець

  Рідні тобі поети відлітають у вирій. Ні, вони не помирають. Просто припиняють творити, спілкуватися з тобою неримовано. Просто не дзвонять, не кажуть: «Привіт!»… А їхні твори чомусь прочитуються тоді по-іншому. Раптом починаєш вловлювати інший зміст, недоступний тобі тоді, коли автор був поруч. Усе ніби на місці – ніхто не поміняв жодного слова, але… З’являється підтекст, виникають нові образи, приховані від тебе раніше невидимою пеленою життя, обіймами щастя…

Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.

  Анатолій Криловець усе життя писав про кохання. Він боготворив, обожнював жінку, уособлюючи її з тим найвищим творцем-творінням, яке дає життя.

Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..

Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.

Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.

  Коли ці рядки читалися минулого травня, чи минулого серпня, коли ми з Анатолієм мали спільні виступи, чи, навіть у день закоханих цього неспокійного 2017 року… Коли вони перечитувалися, то сприймалося більше оте, що у першій частині. Чи оте, хлопчачо-батярське з другої частини: «Моє пожадливе лібідо Ще прагне жінки, а не влади.»  А тепер у них присутній холод потойбіччя. Хоча мова йде про спекотне літо… Чи про весну, яка не прийшла:

А весна, здається, не прийшла.
Скільки ждати ще її і поки?
Гріє душу споминів зола.
Тихо ворохобиться неспокій.

Не бува чудес і чудасій.
Хай життя снується казка сіра.
Сплив у вічність Теплий Олексій,
А тепла не відпускає вирій.

Все життя – мов авітаміноз.
Ніжністю б, любов’ю лікувати.
Можна вивчить шість десятків поз
І не научитися кохати.

…Як в часи старі, доцифрові,
Крутиш у минуле кінострічку.
Геракліта б’ють по голові
Ті ж граблі… Удруге зась у річку!

4 квітня 2012 р.

  А ще якесь дивне передчуття неминучості. До речі, теж написане у тому ж квітні 2012-го року.

Бути світлом – безперестанно.
А я вичерпаю тепло,
Хай у тебе мене не стане,
Мов колись, коли не було.

Я не стану тобі в обузу,
Щоб нести кожен день біду.
Думав, що надихаю Музу,
Вийшло, що пожадав… П-піду…

Суще все до пори, до часу,
Домагальцю з загальних черг.
…В тихім світлі нема образи,
Тільки в грудях чомусь пече.

28 квітня 2012 р.

  Звідки це? Адже життєрадісність та оптимізм Анатолія зашкалювали. Щирий, завжди із відкритим обличчям, повернений до людей, до друзів, до світла, до сонця. Усміхнений, іронічний, жартівливий

Чоловік

Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.

Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:

З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.

  Але, не дивлячись на це – така бентега у поетичних рядках. Така незатребуваність почуттів. Стільки нерозділеної любові!
Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.

У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я, та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.

  Такий у його віршах іконопис любовних переживань! Стільки розпуки і жалю! Така музична неосяжність!
Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.

Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.

Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.

  Комусь із великих любов являлася тричі. До Анатолія Криловця вона приходила двічі. Чи до його літературного героя? Але про це вже не скаже ніхто. Тільки його вірші привідкриють таємницю поетового серця.

Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.

Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.

Дерево пізнання як спокуса.
Тихий  рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.

Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.

  Чого-чого, а самоти йому не бракувало. Як не бракує її кожному із справжніх поетів. Але самота для нього – це не мука. Це можливість усамітнитися і усвідомлювати, вкотре переживати пережите, думати про сенс життя взагалі, підносити його до рівня філософії…

Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?

Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.

Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.

  Чи він себе наздогнав? Чи віднайшов себе у вирі любові? Чи то любов наздогнала його і він не зміг пережити тієї зустрічі?...

Шлюб такий – синонім целібату,
Дров рубання в горобину ніч.
Аж до третіх півнів їх рубати,
Поки не закриє ранок віч.

Як гнітить важка стерильність вати!
Вкотре вже повторений урок:
Це ж любити – наче ґвалтувати,
Наче вірш завчати назубок.

Ніч суцільну з часу круговерті
Визволить світанок небуття.
Рано цю любов назвати смертю,
Пізно вже назвать  її життям.

  З висоти незбагненного досвіду, з-за межі, за яку йому вдалося колись заглянути внутрішнім поглядом, поет звертається до жінки так, ніби промовляє до самого життя:

Я від тебе хочу небагато.
Не введу в нещастя і біду.
Лиш погріюсь край твого багаття
І піду.

  Небагато… Та і що він міг узяти від життя за якихось 56?... Писання дисертації, виховання сина, створення нових відділень в улюбленій Острозькій академії, проблеми на роботі і вдома, видання книг, кардинальні зміни у житті, ще проблеми, видання українсько-канадського альманаху, знову проблеми, проблеми, проблеми… І раптом підступний інсульт.

…Як аморально буйно ліс росте.
Грядуть нові хрести і домовини!

26 червня 2016 р.

  Ще і року не минуло з часу написання цих слів. А вже

Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...

Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...

  Сумно… Згадуєш про Поета і думаєш про себе його словами:

Це життя легке, немов пір’їнка.
Дмухне час – і подих віднесе…

  Але більше згадуєш про нього. Про зустрічі в Острозі, Львові, Рівному, Києві… Про розмови на теми літератури і життя… Про життя, яке він любив до нестями.

Як самогубцю глибина,
Манили вічі.
І серце тенькнуло: вона
Її – у вічність!

Чуттів моїх високий біль,
Сльозино в оці!
Не перебродить буйний хміль
У кислий оцет.

Уп’ється інший при вині
Твоїм назавше.
Яка солодка ти мені,
Неспита чашо!

  Чаша залишилася неспитою. І залишилися щирі вірші, яким віриш, які залишаться з тобою допоки житимеш ти.

Сповняться і мрії, і надії.
Лиш потрібно дуже захотіти.
…Я тебе затримати не смію.
Я тебе не зможу відпустити.

                    Василь Кузан, друг