Друзья и коллеги! 9 сентября в Институте философии имени Г. С. Сковороды НАН Украины в 16.00 состоятся две лекции:
Татьяны Чайки «Философия в пространстве "устной истории": проблемы и перспективы», Виктора Малахова «Мой путь в философии». Лекции приурочены к завершению академической карьеры этих двух выдающихся учёных, уезжающих на ПМЖ в Израиль. Всех желающих их послушать, поучаствовать в дискуссии, а также просто поблагодарить их за неоценимое присутствие в интеллектуальной жизни Украины и, не побоюсь сказать, мира, просим прийти в Институт философии по адресу: Киев, ул. Трёхсвятительская, 4, 3 этаж, ауд. 318. Может, хотя бы после этого кое-кто из флаго-махателей что-то поймет.

Я же, в свою очередь, по недавней просьбе своих читателей, кратко излагаю выдержки из своих работ о месте писателя, культуролога и истинного патриота-гуманиста среди двух воюющих сторон. Текст на украинском. Нарочно. Ибо рассчитан на ура-воздыхателей, которые думают, что идеология, исповедуемая ими, - сейчас актуальна в Европе, куда они стремятся. О том, что лично мне пишут европейские философы - я лучше промолчу.
"Кожен письменник (культуролог) мріє поєднати між собою культури світу у їх багатоманітності. В тому числі кульутри Росії і України - - поза політиками їх держав. Будучи глибоко діалогічною ідеєю, на практиці дана мрія переживає значні труднощі, оскільки опирається на опір з боку обох таборів ортодоксів – як російських, так і українських. У результаті мрійники діалогу мимоволі поставили себе у позицію Третього щодо протистояння "Свої - Чужі" і перетворилися на досить своєрідні «маргінальні» постаті: російська інтелігенція вважала їх надто «проукраїнськими». Офіційне ж українство критикує їх за відхід від патріотичних догматів. Ця мрія зветься "Софією". Мудрістю Божою.
Екзистенційну «бездомність», трагічну «закинутість» утопістів-гуманістів-софіологів чудово передав Б. Пастернак в образі розстриженого священика Веденяпіна, який опинився «у чорних списках», як у богословів (за "єресь"), так і в атеїстів (за "клерикалізм") - насправді за твердження про первинну роль Христа як основоположника філософської історії людства. На прикладі даного літературного героя, який уособлював цілком реальну соціальну групу, можемо прочитати внутрішній світ маргінала як текст Третього, що постає не лише мірою і критерієм, закликом до толерантності і любові у стосунках протилежних сторін, але й сприймається ними обома негативно, як «подвійний зрадник, «свій серед чужих і чужий серед своїх», що однаковою мірою не може інтегруватися у коло протилежних сторін і кожною з них зводиться до своєї протилежності.
Згадаймо у Євгена Євтушенка:
Ты независим от Христа и Маркса.
Ты – вечно тертий. Ты ни с кем. Над схваткой.
Герой Євгена Олександровича покінчив із собою. З іншого боку, не треба засмучуватися: посідання позиції Третього, яке породжує трагічно гамлетівську душі і свідомості, – характерна риса соціокультурного статусу інтелігенції в будь-якому типі культури, де типовим героєм-інтелігентом є ОДИНАК, що, будучи покликаним до підпорядкування всіх, одночасно приречений від усіх страждати (трохи філософських імен: «Homo viator» Г.Марселя, «номад» у Р. Брайдотті, «вічний мандрівник» у В. Розанова, «турист» у В.А. Малахова).
Освічена еліта населення, основна маса якого продовжує мислити бінарними архетипами «своїх» і «чужих», намагається створити об’ємну модель буття, поліфонічний дискурс комунікації, у просторі якого кожен набуває індивідуальної свободи, але при цьому не втрачає почуття духовної єдності та солідарності. Культурологічна думка шукає адекватних способів забезпечення солідарності в багатоманітності, виходу на ідеал єдиної істини при наявності численних пізнавальних підходів до неї. Вона акцентує увагу на пріоритеті містичної цілісності Я та Ближнього (ближніх) поза етнічними, соціальними, гендерними та навіть конфесійними кордонами (речі, які чудово відомі деклараціям «євроінтеграції» через постмодерн, який проходить Захід: ми ж про нього знаємо хіба що з інсталяцій маринованих фалосів у арт-центрах).
Метафізика всеєдності передбачає особливий духовно-душевний та суспільний стан людства, що усвідомлює і переживає себе як живий цілісний організм, складові якого – окремі люди, «ближні» – не втрачають при цьому своєї індивідуальності та ідентичності, своєї самототожності та автентичності. Специфічний синтез індивідуалізму та колективізму, який утворюється у релігійному діалозі київська шккола філософів від ХІХ-ХХ століття іменувала "соборністю" (В. Зеньківський, Л. Шестов, М. Попович, В. Горський): "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю" - до сих пір волає канонізований до флаєра-етикетки Тарас до Сходу і Заходу, з їх "виши-ватою" як спільним діагнозом ксенофобії, від якої помирають Кузьма і Бузина.
Концепт соборності дозволяє опосередкувати одиничне загальним і навпаки. Тому в «соборному» суспільстві, яке стало ідеалом для слов’янських романтиків, вбачаємо виразні ознаки персоналізму: через єдність групової та особистісної ідентичності, індивідуалістської та нормативної моделей поведінки людини, яка є одночасно індивідуальністю (самістю, екзистенційністю) та соціальною одиницею (іншістю, конвенціональним стандартом).
Персоналізм як установка на єдиноцілісність людства при одночасній увазі до кожної окремої людини перетворюється в ознаку культурно-цивілізаційного процесу, а відтак – у ключову категорію слов*янської ментальності від Яна Гуса до Миколи Бердяєва. У соборному середовищі Я не стандартизуються, розчиняючись у масі «Ми», але зберігають свою автентичність, поєднуючись на рівні універсалій найвищого порядку: «Природна соціальність, – стверджує В.В. Зеньківський, – це рух від малих об’єднань до більш широких аж до вселюдства». Так само Махатма Ганді колись мріяв про рух від мікро- до макрокіл, проповідуючи ідеал ненасилля.
“Радість про людину, живе відчуття образу Божого в ній, благословення буттю, що у ній відкривається – це пасхальне сприйняття світла і добра в людині у Православ’ї є таким потужним, що у ньому тоне навіть гріх і брехня», – зазначає В.В. Зеньківський, чимось нагадуючи Махатму Ганді. Синтез універсального і партикулярного начала в просторі соборності дозволяє тлумачити останню як діалогічну традицію філософії Я, Іншого, Третього та сприймати як прообраз сучасного культурологічного принципу єдності у багатоманітності, про який мріяв Віктор Малахов та його однодумці.
Виявом персоналізму софіологічної концепції соборності соборності є фігура Ближнього. Образ Ближнього віддзеркалює процес поступового руху до іншості через внутрішні суперечності, які виникають у свідомості Я, коли остання починає займати прикордонне (на межі з Іншим) становище. Дані суперечності фіксують шизофренічну роздвоєність свідомості Я, яка містить у собі також й Іншого як частину своєї самості, але відмовляється визнавати цей факт через дію стереотипу чужості, подоланої через «третю правду».
Таким ідеалом істини Третього є образ божественної мудрості, вселенської відкритості, жертовного служіння та тої специфічної архетипної жіночності, з якою асоціюються поняття духовного, душевного, «сердечного» як атрибутів любові. Важливим показником жіночності світу є Краса, яка знаходить своє метафізичне обґрунтування у Христі та сприймається у першу чергу не як естетична, а як морально-етична категорія Подібне розуміння прекрасного у його гармонійній єдності з добрим стало основою пошуків українських мудреців і філософів митрополита Іларіона, Климента Смолятича, В. Личковаха та багатьох інших. Хто з уультралівих чи ультраправих фанатиків брав до рук ці книги? Ручки болять, так? Чи мозок?
Тому можемо говорити про естетизовану одухотворену жіночність українського дискурсу рефлексії культури. Будучи частиною Софії, її іпостассю, культура сама перетворюється на Ближнього – носія священного, суб’єкта діалогу, живу інстанцію звернення, співбесідника у внутрішній медитативній розмові – символічний текст, призначений для декодування та герменевтичного проникнення. Культура як Софія та Ближній не тільки осмислюється розумом, але й переживається серцем, що дозволяє говорити, що ідеалом вітчизняного культуролога є не просто «людина освічена» (інтелектуал), але й «людина культури» (інтелігент) – феномен, уже звичний для європейського постмодерну.
Тут вбачаємо гідну подиву схожість східнослов’янської рефлексії діалогу із твердженням західного мислителя Е. Левінаса про великого «Іншого» як про «жіноче» – морально-духовне alter ego сильного Я (чоловіче, Animus), що виражає умонастрої смирення, терпіння, вразливості, беззахисності, милосердя, ніжності, турботи – якості, притаманні, архетипу Anima (Душі). Діалог Я та Іншого (Софії) через посередництво Третього (Абсолюту) є, отже, формою гендерної любові. Сутність Софії як любові виражається у здатності до глибинної інтерпретації Іншого, виявлення прихованого у надрах його духовності образу Бога. Звідси – домінанта проблем любові, притаманна для софійної філософії і, як наслідок, для «софійної культурології».
Царство культури – це третя сфера між царством Божественної передвизначеності та царством природної необхідності. Культура – це сфера свободи та самоусвідомлення духу. Будучи духом, культура є самість: вона органічно, ембріонально згорнута в єдине синкретичне ціле. Будучи самістю, культура, хоча із залежить від природи, але ця залежність має свої межі і завжди містить момент випадковості. Яскравий приклад наводить російський філософ А.А. Гусейнов щодо своєї рідної культури Дагестану: вздовж Каспійського моря не вироблено морської культури, яка існує у тих же греків. Немає яхт, набережних, морської кухні, яку заміняє баранина (аналогічно: у татар). Культура на березі моря не веде приморського способу життя, бо належить до материкової цивілізації. Культура існує у речовині природи, але є варіативною щодо неї (знаменитий приклад грека Антифонта: якщо закопати в землю пагін оливи, виросте олива, а якщо дерев’яну лавку з оливи, то знову-таки виросте олива, а не лавка, - лавка як культурний артефакт зберігає випадковий характер). Природа людини – однакова, культура – багатоманітна. Будучи якісно відмінною від природи, культура є її еволюційним продовженням у якості своєрідної «ноосфери» - Софії.
Природна незалежність культури виявляється і щодо феномену мови: є різні культури, що мають одну мову (іспанська та латиноамериканська говорять іспанською), є одна культура з двома мовами (українська, що включає українську та російську мови). Тому етнокультурна ідентифікація особистості не тотожна мові, якою вона спілкується (українець може вважати себе українцем і спілкуватися при цьому російською мовою). Подібний номадично-транскультурний тип свідомості є похідним від поміченої ще Цветаном Тодоровим комунікативної здатності людини повсякчасно переключати культурні коди в своєму повсякденні, ведучи малі та великі, індивідуальні та цивілізаційні діалоги, здатності носити чергово різні національні костюми. Але ж ми замінили свої червоні краватки піонерів вишитими сорочками патріотів наш духовний гардероб - одноманітний, як секс у бюргерів.
Цікаво, що переважна більшість слов*янських письменників, філософів, культурологів, що вважають себе гуманістами, – це носії транскультурної ідентичності, люди кількох мов і культур, люди з мирним сходженням-розходженням мовного, етнічного та цивілізаційного початків, номади та діалогісти, які наполягають на тому, що культура народжується з відкриття Іншого та усвідомлення плюралізму як остання мудрість перед його обличчям.
Чому ми стали настільки "мудрими", що кращі люди кидають цю країну? Чому ми стали настільки "мудрими", що на національних радіо заборонено читати вірші російською, - у той час, як мій "руський" текст-гімн Майдану "Мальчик" переведно на 23 мови світу і поширено серед бійців АТО? Чому ми стали настільки "мудрими", що коли поверх мадярського вишитого плаття ти як хіпстер-урбаніст вдягаєш люмінесцентну безрукавку-світлячка, у Львові до тебе всміхаються джазмени з "Дзиги", а у "мудрому" Києві у твій бік на площі Перемоги (над фашизмом - себто одноманітністю уніформ) плюються "патріотично виховані" гопники? Чому після публікаії філософських есеїв люди, які прочитали у своєму житті буквар та "50 відтінків сірого", закликають: "Будьте простішою! І народ до вас потягнеться!" На біса мені такий народ? Це не народ - цее натовп, який тебе ж затягне у трясовину. Краще я сама буду тягнутися а тими, хто є ще моїм справжнім народом. А вони є. Вони живуть у київських богемних квартирах, львівських та одеських двориках, депресивних районах Краматорську та по високих схилах Верховини.
У мене запитань більше, ніж відповідей. У моїх читачів також. Я вклоняюся перед мужністю і мудрістю Віктора Малахова, якого я мала часть у 2012 році запросити опонентом моєї докторської дисертації з діалогу та у 2014 році рецензентом монографії з проблем втраченої людяності. Бережи Вас Господь" Побачимося в Ханаані!