Опублiковано: 2015.06.16
Валентина Люліч
Рецензія на збірку поезій Анатолія Криловця «Квітка щастя»
Рецензія
на збірку поезій Анатолія Криловця «Квітка щастя»
Просто нам пороблено на вірші
Й на серця, що рвуться в безбереж…
Кожен вірш віднині відхворію…
Анатолій Криловець
Автор семи поетичних книг, член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, відмінник освіти, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та премії імені Валер’яна Поліщука Анатолій Криловець порадував читача іще однією збірочкою власних поезій. Написані упродовж останніх років ліричні, епатажні, сповнені філософії та іронії вірші зібрав у досить колоритний та неординарний букет.
Недарма вказана збірочка народилася у автора восьмою, адже зміст уміщених до неї творів ніжно, глибоко, пафосно і красиво окреслює межу горизонту життєвої мудрості автора, підводячи певний підсумок, та розпочинає безкінечність, осяяну бажанням жити, любити, творити.
Вірші розміщені у трьох розділах: «Шалений океан», «Ерогенна зона» та «Політ листка», кожний із яких відрізняється не лише за тематикою, а й за характером поезій та мисленням автора. Однак усіх їх об’єднує не просто одна збірка, а тема вічного пошуку життя у любові та любові у житті: «Що таке любов на білім світі?/ Де межа поміж ніщо й усе?».
З перших сторінок ніби бутон за бутоном розквітає образ вічної любові, яку автор ототожнює із вічно юною дівчиною, звертаючись до неї «папоротевий цвіте», «квітко-оксамитко», «мила Афродіто», «суцільно солодкоцукра», струнка очеретино», «всестихіє», «богиня із богинь», «квітка найпишніша», «зориночко», «доброока», «дівчина Щастя», «чарівнице моя, чаклунко», «зірка з довгими віями»…
У «Шаленому океані» слів, неначе морська прохолода із легкістю вдихаються невимовно красиві та лірично глибокі образи-порівняння: «Перса, неначе хвилі. / Дихає океан», «висять бездонні небеса, / Глибокі і прозорі», «Сонечком без одежі / Сяєш в обіймах гола», «Ти в берегах паруєш, / Скрапуєш молоком», «Небо ясне на вітрі, / Мов сарафан волошковий. / У сарафанну просинь / Погляд жагучий вперся, / З тихим благанням просить: / Випливіть сонцем, перса!», «Пахне любові хвоя. Тіла твого живиця…»
Через тонкі переплетіння чистих, ніжних, первородних почуттів із фізичним шаленством та насолодою ліричного героя автор говорить про всеохоплюючий, вічний та цілісний зміст любові: «Я хочу зірку роздягти, / Щоб глянути у душу», «Болю й насолоди / Зазвучить пеан. / … Ми гойдаєм води – / Тихий океан», «Струнить край тіла тіло…/ Дихай мені углиб», «Руки одне одному простерли / Ми назустріч через часу плин», «Той, хто у коси стане дихати, / Не перестане надихати».
Ліричний герой мріє, ідеалізує і щасливий, адже по-справжньому кохає: «…Втілю мрію, зумію. / Зевле-водь – сонце-вій…/ Ти, моя Всестихіє, / З cебе виштовхнеш: «Мій!..», «Засіяти тобою я / Бажаю ціле небо».
У лірично-оголеній поезії «Шаленого океану» закодований ключ до щастя. І, відкриваючи його, рядок за рядком автор говорить про цілющу, святу та наймогутнішу стихію – силу любові: «У світі підступів-переступів / Є мис, де й брехуни не брешуть. / Не гріх кохану зором пестити / І голу без одежі врешті», «Та допоки понад світом / Сяють небеса,/ Буде нам любов світити/ І її краса. / Як на вічне запізнитись, / На любов-красу? / Сонце ти несеш над світом./ Я тобі несу».
Саме любов є даром Всевишнього, надихає жити, творити та ставати кращими: «Ти не є тією, що є. / А ти є тією, що станеш», «Згорнуться в клубок усі дороги. / Буйна мрія в ноги нам впаде», «…І бринять дві струни. І так солодко вдвох. / І скоряємось ми. Бо музикою Бог», «Хто полюбив – безсмертний: / Вислав дітей в політ!»
Полоскотавши душу «Шаленим океаном», у другому розділі автор добирається до найсокровенніших місць – ерогенних зон нашої уяви та фантазії: «Пахне волосся сексом. / Щічки. І ти сама», «Мила, тебе любити – / Більше, ніж просто секс», «Є у тебе криниця. / Всяк води х неї хоче», «Це на тебе ерекція серця – / Пріапізм», «Всохнуть груди, впаде лібідо».
Розділ просто наповнений іронічністю інтимних образів та сором’язливою безсоромністю слів, оголюючи та збуджуючи бажання читача: «Мій обов’язок – в ліжко кава./ Ти потягнешся, мов пантера./ Ти розширила сферу права, / Зокрема, у нудистській сфері», «Тож стрибнули, мов Галкін й Алка. / І палкою була їх палка», «Пахла гречка так любо-любо / І любов завершилась шлюбом. / І змістилась, як взяв за жінку, / Мила з серця в його печінку», «Втрьох їм так у віках стояти!.. / Він, вона і, звичайно, в нього», «Відмолю – й спаде страждання маска./ І любов’ю всю тебе проткну».
Автор не соромиться відверто, в деякій мірі надто сміливо, говорити про інтимні речі. Проте, дорогий читачу, погодься, він робить це красиво: «Вибач, якщо надто сильно буду / Через тіло душу лоскотать», «В мене в душі спокуса, / Рвуся на бій зі злом. / …Ти не захочеш – усно, / Ну а я – заднім числом», «Жінки (в них дух і тіло злиті) / творити здатні чудеса, / коли, як руки для молитви, / здіймають ноги в небеса», «Йду компліменти / Робить руками. / Чому у мене / Синець під оком?/ У компліментах / Зайшов глибоко», «Зі всіх камасутрянських поз і втіх / Життя у віршах навхрест цитувати».
І ліричний герой не соромиться своїх бажань, адже вони природні, від любові, а тому безгрішні: «Наш світ не ділиться на гріх / І святість постклімактеричну», «…Ти у гріховності святій / Мені, як сонце, позувала!», «Ти лежиш така красива. / Груди наче церкви бані».
Одночасно, просто неможливо не усміхнувшись прочитати «наукове» бачення автора, викладене у віршах «Зазвітувалися», «Безгрішні коханці. Сублімація», «Котека, або Жіноча допитливість», «Вірш про поета Івана» та інших.
А далі, у третьому розділі, – швидкоплинність життя, у якому ми, неначе відірвані листочки, летимо за подихом вітру часу: «Мить живеш – так, наче з деревини, / Обірвавшись, вниз летить листок».
У зібраних в «Політ листка» поезіях автор намагається не просто сказати про одномоментність нашого життя, а говорить про необхідність бути щасливими зараз, адже «дні згорають, неначе свічі»: «Буйно квітнуть вишні і сливи. / Дівчино Щастя, чи ти щаслива?», «Стискає все біль деміурга рука / У цятку, щоб враз розпросторить / На світ до народжень і після кончин, / Де пам’ять від спогадів чиста, / Де чан все плавильний, в якому кричить / Майбутня чиясь особистість…», «Свідомий розстання, пливеш до кінця / Й під сонцем крижиною танеш», «В копах стигне жито. / Дні минають, дні. / Бабине вже літо / Ходить по стерні. / Дідове – далеко. / Вічна там зима», «Світла веретено / Й нитка у блакить. / Скільки ще у мене,/ Павучки, скажіть».
Вірші просто насичені мудрістю та філософськими роздумами: «За далекими зорями / Живе дівчина Щастя. / І нахабам напористим / Вона в руки не дасться. / Не прихилиться серцем і / До слабких і безвольних», «Тож усі мої звершення / Від палкого бажання», «Важко жити без плоті, / А ще гірш без душі», «Знаєш: що у руки не далось, / Все життя тобі перекуйовдить», «Справіків стоїть на цьому світ: Купувати-брати – і… платити», «Бо живим треба все пережити», «…Справжня дружба – це таке багатство. / Може, навіть більше за любов», «Ти життя мого шмат, наче той коровай, / Мабуть, хочеш комусь перепити…»
Вже через десятки років ліричний герой знову повертається до образу сонячної жар-птиці, називаючи так свою юнацьку мрію. Її упіймати не вдасться ніколи, але щастя – у стремлінні до нього, у постійному пошуку своєї жар-птиці: «Життя не жаль, не жаль і праці. / В «ніколи» - віщий сенс і зміст!/ І хай там що! – ти бачив, мацав / Жар-птиці веселковий хвіст!»
Автор замислюється над сенсом життя, знаходячи його в любові: «Все життя – немов суцільна кома / З половини тільки це збагнеш», «…Враз жагучий погляд, сонця повний, / Переверне цілий світ тобі. / Сутінків і осені – немає!/ Юний жайвір дзвонить в неба креш. / Мчиш. Сорочку вітер надимає. / Й знаєш, що ніколи не помреш».
Цікаві та неординарні роздуми автора про «письменницьке щастя» ліричного героя: «Випросить, мабуть, знижку/ В Бога мені не вдасться:/ Радість Він дасть за книжку / Й візьме… окрайчик щастя».
Гостро вражають серце роздуми про стосунки між людьми: «Віддають у цім світі шану / Не людині – її званню», а тому автор звертається до кожного з нас: «Ви любіть одне одного, люди, / Хоч за те, що кожен помре».
Закриваючи останню сторінку книжечки, намагаюсь розібратися у багатоманітності роздумів та емоцій, а рука знову тягнеться до «Квітки щастя».
Валентина Люліч,
член Національної спілки письменників України
на збірку поезій Анатолія Криловця «Квітка щастя»
Просто нам пороблено на вірші
Й на серця, що рвуться в безбереж…
Кожен вірш віднині відхворію…
Анатолій Криловець
Автор семи поетичних книг, член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, відмінник освіти, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та премії імені Валер’яна Поліщука Анатолій Криловець порадував читача іще однією збірочкою власних поезій. Написані упродовж останніх років ліричні, епатажні, сповнені філософії та іронії вірші зібрав у досить колоритний та неординарний букет.
Недарма вказана збірочка народилася у автора восьмою, адже зміст уміщених до неї творів ніжно, глибоко, пафосно і красиво окреслює межу горизонту життєвої мудрості автора, підводячи певний підсумок, та розпочинає безкінечність, осяяну бажанням жити, любити, творити.
Вірші розміщені у трьох розділах: «Шалений океан», «Ерогенна зона» та «Політ листка», кожний із яких відрізняється не лише за тематикою, а й за характером поезій та мисленням автора. Однак усіх їх об’єднує не просто одна збірка, а тема вічного пошуку життя у любові та любові у житті: «Що таке любов на білім світі?/ Де межа поміж ніщо й усе?».
З перших сторінок ніби бутон за бутоном розквітає образ вічної любові, яку автор ототожнює із вічно юною дівчиною, звертаючись до неї «папоротевий цвіте», «квітко-оксамитко», «мила Афродіто», «суцільно солодкоцукра», струнка очеретино», «всестихіє», «богиня із богинь», «квітка найпишніша», «зориночко», «доброока», «дівчина Щастя», «чарівнице моя, чаклунко», «зірка з довгими віями»…
У «Шаленому океані» слів, неначе морська прохолода із легкістю вдихаються невимовно красиві та лірично глибокі образи-порівняння: «Перса, неначе хвилі. / Дихає океан», «висять бездонні небеса, / Глибокі і прозорі», «Сонечком без одежі / Сяєш в обіймах гола», «Ти в берегах паруєш, / Скрапуєш молоком», «Небо ясне на вітрі, / Мов сарафан волошковий. / У сарафанну просинь / Погляд жагучий вперся, / З тихим благанням просить: / Випливіть сонцем, перса!», «Пахне любові хвоя. Тіла твого живиця…»
Через тонкі переплетіння чистих, ніжних, первородних почуттів із фізичним шаленством та насолодою ліричного героя автор говорить про всеохоплюючий, вічний та цілісний зміст любові: «Я хочу зірку роздягти, / Щоб глянути у душу», «Болю й насолоди / Зазвучить пеан. / … Ми гойдаєм води – / Тихий океан», «Струнить край тіла тіло…/ Дихай мені углиб», «Руки одне одному простерли / Ми назустріч через часу плин», «Той, хто у коси стане дихати, / Не перестане надихати».
Ліричний герой мріє, ідеалізує і щасливий, адже по-справжньому кохає: «…Втілю мрію, зумію. / Зевле-водь – сонце-вій…/ Ти, моя Всестихіє, / З cебе виштовхнеш: «Мій!..», «Засіяти тобою я / Бажаю ціле небо».
У лірично-оголеній поезії «Шаленого океану» закодований ключ до щастя. І, відкриваючи його, рядок за рядком автор говорить про цілющу, святу та наймогутнішу стихію – силу любові: «У світі підступів-переступів / Є мис, де й брехуни не брешуть. / Не гріх кохану зором пестити / І голу без одежі врешті», «Та допоки понад світом / Сяють небеса,/ Буде нам любов світити/ І її краса. / Як на вічне запізнитись, / На любов-красу? / Сонце ти несеш над світом./ Я тобі несу».
Саме любов є даром Всевишнього, надихає жити, творити та ставати кращими: «Ти не є тією, що є. / А ти є тією, що станеш», «Згорнуться в клубок усі дороги. / Буйна мрія в ноги нам впаде», «…І бринять дві струни. І так солодко вдвох. / І скоряємось ми. Бо музикою Бог», «Хто полюбив – безсмертний: / Вислав дітей в політ!»
Полоскотавши душу «Шаленим океаном», у другому розділі автор добирається до найсокровенніших місць – ерогенних зон нашої уяви та фантазії: «Пахне волосся сексом. / Щічки. І ти сама», «Мила, тебе любити – / Більше, ніж просто секс», «Є у тебе криниця. / Всяк води х неї хоче», «Це на тебе ерекція серця – / Пріапізм», «Всохнуть груди, впаде лібідо».
Розділ просто наповнений іронічністю інтимних образів та сором’язливою безсоромністю слів, оголюючи та збуджуючи бажання читача: «Мій обов’язок – в ліжко кава./ Ти потягнешся, мов пантера./ Ти розширила сферу права, / Зокрема, у нудистській сфері», «Тож стрибнули, мов Галкін й Алка. / І палкою була їх палка», «Пахла гречка так любо-любо / І любов завершилась шлюбом. / І змістилась, як взяв за жінку, / Мила з серця в його печінку», «Втрьох їм так у віках стояти!.. / Він, вона і, звичайно, в нього», «Відмолю – й спаде страждання маска./ І любов’ю всю тебе проткну».
Автор не соромиться відверто, в деякій мірі надто сміливо, говорити про інтимні речі. Проте, дорогий читачу, погодься, він робить це красиво: «Вибач, якщо надто сильно буду / Через тіло душу лоскотать», «В мене в душі спокуса, / Рвуся на бій зі злом. / …Ти не захочеш – усно, / Ну а я – заднім числом», «Жінки (в них дух і тіло злиті) / творити здатні чудеса, / коли, як руки для молитви, / здіймають ноги в небеса», «Йду компліменти / Робить руками. / Чому у мене / Синець під оком?/ У компліментах / Зайшов глибоко», «Зі всіх камасутрянських поз і втіх / Життя у віршах навхрест цитувати».
І ліричний герой не соромиться своїх бажань, адже вони природні, від любові, а тому безгрішні: «Наш світ не ділиться на гріх / І святість постклімактеричну», «…Ти у гріховності святій / Мені, як сонце, позувала!», «Ти лежиш така красива. / Груди наче церкви бані».
Одночасно, просто неможливо не усміхнувшись прочитати «наукове» бачення автора, викладене у віршах «Зазвітувалися», «Безгрішні коханці. Сублімація», «Котека, або Жіноча допитливість», «Вірш про поета Івана» та інших.
А далі, у третьому розділі, – швидкоплинність життя, у якому ми, неначе відірвані листочки, летимо за подихом вітру часу: «Мить живеш – так, наче з деревини, / Обірвавшись, вниз летить листок».
У зібраних в «Політ листка» поезіях автор намагається не просто сказати про одномоментність нашого життя, а говорить про необхідність бути щасливими зараз, адже «дні згорають, неначе свічі»: «Буйно квітнуть вишні і сливи. / Дівчино Щастя, чи ти щаслива?», «Стискає все біль деміурга рука / У цятку, щоб враз розпросторить / На світ до народжень і після кончин, / Де пам’ять від спогадів чиста, / Де чан все плавильний, в якому кричить / Майбутня чиясь особистість…», «Свідомий розстання, пливеш до кінця / Й під сонцем крижиною танеш», «В копах стигне жито. / Дні минають, дні. / Бабине вже літо / Ходить по стерні. / Дідове – далеко. / Вічна там зима», «Світла веретено / Й нитка у блакить. / Скільки ще у мене,/ Павучки, скажіть».
Вірші просто насичені мудрістю та філософськими роздумами: «За далекими зорями / Живе дівчина Щастя. / І нахабам напористим / Вона в руки не дасться. / Не прихилиться серцем і / До слабких і безвольних», «Тож усі мої звершення / Від палкого бажання», «Важко жити без плоті, / А ще гірш без душі», «Знаєш: що у руки не далось, / Все життя тобі перекуйовдить», «Справіків стоїть на цьому світ: Купувати-брати – і… платити», «Бо живим треба все пережити», «…Справжня дружба – це таке багатство. / Може, навіть більше за любов», «Ти життя мого шмат, наче той коровай, / Мабуть, хочеш комусь перепити…»
Вже через десятки років ліричний герой знову повертається до образу сонячної жар-птиці, називаючи так свою юнацьку мрію. Її упіймати не вдасться ніколи, але щастя – у стремлінні до нього, у постійному пошуку своєї жар-птиці: «Життя не жаль, не жаль і праці. / В «ніколи» - віщий сенс і зміст!/ І хай там що! – ти бачив, мацав / Жар-птиці веселковий хвіст!»
Автор замислюється над сенсом життя, знаходячи його в любові: «Все життя – немов суцільна кома / З половини тільки це збагнеш», «…Враз жагучий погляд, сонця повний, / Переверне цілий світ тобі. / Сутінків і осені – немає!/ Юний жайвір дзвонить в неба креш. / Мчиш. Сорочку вітер надимає. / Й знаєш, що ніколи не помреш».
Цікаві та неординарні роздуми автора про «письменницьке щастя» ліричного героя: «Випросить, мабуть, знижку/ В Бога мені не вдасться:/ Радість Він дасть за книжку / Й візьме… окрайчик щастя».
Гостро вражають серце роздуми про стосунки між людьми: «Віддають у цім світі шану / Не людині – її званню», а тому автор звертається до кожного з нас: «Ви любіть одне одного, люди, / Хоч за те, що кожен помре».
Закриваючи останню сторінку книжечки, намагаюсь розібратися у багатоманітності роздумів та емоцій, а рука знову тягнеться до «Квітки щастя».
Валентина Люліч,
член Національної спілки письменників України
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.