Спочатку я хотів написати, що це історія боротьби людини і стихії. З одного боку Старий, який намагається захистити свій
будинок і окраєць рідної землі, з іншого боку – Ріка, яка вирівнює своє русло, щоб мати більше волі і спокою. Чоловік усе своє
життя провів тут, серед стрімких гір, на березі річки, на межі води і земної тверді. Недалеко від хати поховані його рідні, його
батько, мати, дружина… Тут ростуть його кущі, дерева, трава, овочі, фрукти, ягоди – все те, без чого він не може уявити
себе. Старенька напіврозвалена хатина, коза, пес із перебитою ногою, спогади, думи, щоденна праця – але це не боротьба –
це спосіб існування, його зміст і сенс. Ріка підмиває берег, забирає великими шматками землю, неухильно наближається до
фундаменту. Ще трохи і… Але у Старого є руки, сила, лопата, інший інструмент. Він протистоїть стихії, він валить дерева,
забиває палі, робить примітивне берегоукріплення, але повінь забирає результати його праці, робить зусилля марними,
позбавляє надії. Приходить новий ранок і у чоловіка появляються нові ідеї. Він не здається. Він сильний духом. Він переможе.
Він виживе. Як у відомому творі Ернеста Хемінгуея. Але це занадто різні твори, хоч дух у них і один.
        Потім мені спало на гадку, що це епопея, широка картина життя і боротьби за виживання верховинців – найбільш
гордої, загадкової і непередбачуваної частини нації. Адже тут ґрунтовно показано життя трьох поколінь закарпатських горян,
їх послідовність і мужність, участь у війнах, комуністичне заслання в Сибір і добровільну еміграцію в Росію, стійкість і
незламність, слабкості та гріхопадіння, тимчасову легковажність і постійну вкоріненість у мудрість землі, що нас породила і в
яку таки колись підемо усі. Щільність письма, насиченість поетичними образами, безліч деталей, яскраві картини не так
захоплення, як споглядання співіснування людини і природи, людини розумної і природи щедрої та непередбачуваної,
лагідної і жорстокої одномоментно.
Погортавши книгу знову, я усвідомив, що це щось інше, можливо більше, можливо глибше, але це те, що потребує
дослідження, вивчення, осмислення і переосмислення. Це не просто книга, не просто накопичення картин і думок, це
дивовижний конгломерат, гармонійне поєднання хвилин усвідомлення себе, не як володаря, а як частини природи з
одночасним сприйняттям себе часткою, елементом, молекулою цивілізації, руху вперед, але руху не завжди сотворяючого,
не завжди світлого чистого і чесного. Дуже часто людині доводиться бути гвинтиком поступу руйнівного, такого, що нищить
духовність, принижує душу, ґвалтує дух.
За словами головного редактора журналу «Всесвіт» Дмитра Дроздовського, поезія Ігоря Павлюка, мого колеги і друга,
творчість якого підтримав минулорічний лауреат Нобелівської премії китайський письменник Мо Янь, унікальна тим, що
поєднує в собі різні ментальні й символічні пласти – праслов’янський, язичницький, християнський, урбаністичний тощо.
Щось подібне можна сказати і про роман Мирослава Дочинця «Горянин. Води Господніх русел» (Мукачево: Карпатська вежа.
2013). Але це ще не все. Ці пласти нашаровуються один на одного, зростаються, вступають у реакцію, викристалізовують
діаманти сутності, мудрості, глибинної ментальності та пам’яті поколінь, яка передається не через книги, яких верховинці
майже не читають, а через єдність із природою, через співжиття у часі і просторі із предками, із деревами, що пустили
коріння у їх могили, із хрестами на могилах, що таж можуть передавати інформацію, що теж виховують, очищають, возносять
над буденними справами і проблемами.
До речі, нічого буденного і незначного у романі нема. Хтось із великих скульпторів колись, відповідаючи на питання учнів,
сказав: «Щоб зробити геніальну скульптуру треба взяти великий камінь і просто відсікти від нього все зайве». Майстерність
письменника у цьому творі проявилася настільки високо, що, здається, він тут користувався порадою, наведеною вище. Відсік
усе суєтне, дріб’язкове, зайве, таке, що заважає сприймати глибинну суть, що відволікає на манівці, вводить у оману,
демонструє фальшиві цінності. Навіть імена згадуються мимобіжно. Є Старий, є Ріка, є їхні непрості стосунки, взаєморозуміння
і протистояння, є дух і вища сила, яка дозволяє нам робити те, що ми робимо, є історія і день нинішній… А майбутнє? «Ніщо
так не може розсмішити Бога, як плани людини на майбутнє»…
А ще у книзі причаровує і захоплює мова. Здається, що це не просто мова, а та сама ріка, могутня, велика, з неповторними
берегами та впевненою в своїй силі течією. Це не гірська річка, що має норовистий характер, що поводиться не
передбачувано і не прогнозовано. Це неприборканий потік, що зійшов на широкі простори, розлився в долині, увібравши у
себе дзюркотіння всіх потічків, що у нього впадають, талу воду зі снігу всього світу, який випав на довкілля гір, чистоту неба з
найвищих гірських хребтів, золотий пісок і все багатство рідної землі, силу правди глибинних буркутів-джерел і енергетичну
мудрість циклічності нашого існування. Мирослав вміє знайти таке рідковживане слово, вплести його в полотно тексту так
органічно, що навіть недосвідченому читачеві у словник зазирати не доводиться – розумієш і сприймаєш усе легко і так, ніби
усе життя провів у цій дивовижній верховинській стихії.
Але про що ця книга, все таки? – Про нас усіх. Про нас – сильних, мужніх, мудрих, великих, справжніх, гордих, часто
ображених, але вільних у своїх помислах і діях, незалежних від політичних вітрів, що проносяться з різнокольоровими
фанами-прапорами над нашими, ще не спаскудженими полонинами. Після прочитання роману починаєш більше поважати
себе і свій народ, більше розуміти своє призначення на землі і місію своєї душі, яка, загартовуючись у горнилі буденності і
скороминущості, перетворюється, разом з іншими спорідненими душами, на дух гордості і нескореності, на могутній дух
маленького народу, що додає барв своїй неповторній планеті у долонях вічного космосу.
Десь так. Але це тільки враження одного читача, однієї людини – мої. Можливо, у вас сформується інша думка, але для
цього потрібно просто прочитати роман Мирослава Дочинця «Горянин». Задоволення вам від занурення у складний світ
звичайного, здавалося б, чоловіка, людини, у душі якої живе історія, особистості, яка сама є історією.