«Ми не знаємо своїх поетів», – з цієї фрази Володимира Базилевського , якою розпочинається його передмова до
упорядкованої ним суб’єктивної антології українських поетів ХХ століття «Стріла» (Київ: ВУТ «Просвіта», «Український
письменник», 2013), хочу розпочати розмову про нову поетичну книгу Василя Кузана «Втомоповінь».
Сам читав  і знав Василя Кузана, як виразного лірика, поета-пісенника, „свого хлопця“ смолоскипівської доби 90-х. Навіть його
книга «12:12:12», видана до ювілею поета з обігруванням апокаліптичних візій, повʼязаних із календарем майя, видалася
штучною і дещо „панібратською“ в упорядкуванні і зрізі творчого росту.
Тепер, відштовхуючись від прочитання «Втомоповені» (назва все-одно видається не зовсім вдалою, тим більше таке
враження від отого «або…»), можу твердити. що всі мої остороги і деяке загравання із Василем Кузаном-людиною, вже не
мають жодного значення. Перед нами Поет, який визрів до того рівня, коли слово, сказане ним, і ритм, народжений словом,
суть гармонійні…
Тут нагадую декілька блоківських тез про призначення поета:
Роль поета – не легка і не весела, вона –трагічна;
Поет – величина стала. Може застаріти його мова і художні прийоми, але суть його справи не застаріє;
Поет – син гармонії. Три завдання покладені на нього: визволити звуки із початкової безначальної стихії, в якій вони
перебувають; привести ці звуки в гармонію, надати їм форму; внести цю гармонію у зовнішній світ;
Поета вбиває відсутність повітря. З ним помирає  його культура;
Жодного особливого мистецтва нема: не варто давати імʼя мистецтва тому, що не є ним; для того, щоб створювати твори
мистецтва, треба уміти се робити.
Я нагадав найголовніші постулати. Але саме ті, які  дотичні до розмови про поетичну книгу Василя Кузана.
Сама книга є дещо сумною, мінорною. Під час її прочитання згадалися два вірші Григорія Сковороди. Його «Пісня 28-ма» із
його «Саду Божественних пісень» з рядком-рефреном: «Як у серці нуда, буде тобі біда», а також вірш з латинським
прислів’ям у назві: «Est quaedam maerenti flere voluptas» («У горі певну втіху приносять сльози»). Тут, маю на увазі вірші
Кузана, багато настрою-туги, настрою-суму. Ця туга і цей сум викликані різними причинами, – суспільно-політичними,
екзистенційно-індивідуальними. Але так чи інакше, – у них домінує настрій внутрішньої переоцінки, переосмислення світу,
внутрішньої зміни себе в світі. Настрій дитячого бажання втекти під захист старшого, мудрішого:
Падають дні, наче яблука. Гупають голосно.
Плямами соку ніч укривається. Ковдрою
Грається прірва безсоння. Хочеться
Плакати тихо й довірливо
Богові в бороду.
                                                                                        („Безсоння“)
         
Що мені сподобалося у новій поетичній книзі. – відкритість і відвертість авторського монологу. Жодної пози чи позерства.
Чіткість світоглядна і естетична.  Справжність почуттєва і настроєва…
Цей настрій, співзвучний дощам,
Щемливо стікає під шкіру.
Руками тримає за тінь
Німого слизького ефіру.
Порфіра пронизує день,
Нанизує голкою сутінь
Тендітного плину бажань,
Жаданого крику ілюзій.
Цей настрій ковтає слова,
Розламує значення знаків,
Вичавлює сутність раба,
Свистіти вчить нас, ніби раків.
        („Цей настрій…“)
Що стосується інтимного пласту у книзі, – він щемливо-ностальгійний („Навіщо я тобі?“, „Я тебе…“, „Я теж…“, „Осінь нашого
саду“). Хоча має у цій книзі й несподіваний хід, – декілька віршів написані від імені ліричної героїні („Знову вірю“, „Хочу…“,
„Поїздка в село“). Домінує настрій осені, чоловічого вростання в осінні зміни в собі. Налаштування на ці зміни. Час від часу у се
мінорне читання вривається легка самоіронія („Нарцис“, „Рикошет“, „Вже скоро 50“) .
Серед багатьох добрих віршів у цій книзі є один, як на мене, шедевральний: „Оранжева лампа“ – легкий, пластичний,
ритмічний і якийсь такий настроєво-екзистенційний в своєму глибинному відчутті колообігу життєвих змін…
Василь Кузан вдається до різних форм поетичного, від класичного ямба і хорея до верлібру і стилізацію під японське хоку.
Єдине зауваження до цієї вдалої талановитої поетичної книги, – треба було структурувати її за розділами. А в такому варіанті
вона нагадує ліричний щоденник з його перепадами настрою і форми. Можливо, від цих перепадів і є враження життєвої
повноти і справжности, але десь відчувається деяка композиційна хаотичність.
Але не це головне. Головне, що в особі Василя Кузана ми маємо поета світоглядно і естетично зрілого, який знає ціну
поетичному слову і є відповідальним за це індивідуальне знання.