укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44608, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2011.01.08


Дмитро Штофель

Віктор Мельник: «Спочатку я людина! І тільки потім – письменник»


– Вікторе Івановичу, вітаю вас! В 2005 році в Канаді вийшла антологія сучасної зорової поезії українською мовою, упорядкована Тетяною Назаренко. В нотатці вона називає Вас поетом, прозаїком, літературним критиком, перекладачем, одним із найцікавіших сучасних пародистів. Бачимо досить широкий спектр творчих уподобань. Чи можемо сказати, що на сьогодні всі Ваші творчі іпостасі вже сформувалися, чи можна чекати від Вас чогось нового?
– Є певний парадокс у цій ситуації. Тобто людина, яка працює чисто в одному жанрі, в одному напрямку, вона рухається по ньому і, відповідно, у ньому вдосконалюється, і зростання проходить досить швидко. Людина, яка має широкий спектр творчих уподобань, має перемикатися на одне, на друге, третє, четверте… Звичайно, зростання образного мислення відбувається, але по-іншому. От в мене так і буває: то поетичний період, то прозовий, то літературна критика, яка вже триває, звичайно, з перервами, понад 20 років.
– Тобто, вибір роду творчости залежить від внутрішнього стану?..
– Ти знаєш, бувають різні ситуації. На поезію пробиває тоді, коли закохаєшся, і тут уже нічого не вдієш. На поезію пробиває тоді, коли я тікаю з міста геть; я брав ключі у свого друга, їхав у Петрик на дачу, кілька днів нікого не бачив, ні з ким не спілкувався, мобілки в мене не було, радіо, телевізора там немає. Все, що я з собою взяв – це кілька аркушів паперу і збірочку віршів. І вірші почали писатися самі по собі. Я тільки виключився з міського життя, його навантажень – і вірші писалися самі. Думаю, найближчим часом знов утечу кудись за місто – вірші тоді самі з’являються. От Віталій Коротич якось сказав, що він перестав писати вірші, бо вони пішли від нього. Пішли – і силувати себе, казати «От я – поет» і писати вірші – у цьому немає смислу, це має бути внутрішня спонука. От у мене теж – буває, по кілька років вірші не пишуться. Я зайнятий іншим, не те внутрішнє налаштування. А варто змінити обстановку, знайти якийсь стимулюючий поштовх – поезія з’являється сама собою. Так, звичайно, в цьому є програш. Якщо я не пишу рік-два, то тоді писати важко…
– Втрачається техніка…
– Не так техніка, як втрачається легкість користування цією технікою. Тому що рівень вимог у мене залишається високим, і його досягнення відбувається дуже важко і болісно, якщо довго не пишеш.
– А для Вас існує певна ієрархія жанрів, чи є який найулюбленіший абощо?
– Ні, такого немає. Всі роди літератури цікаві, окрім одного – крім нудного.
– Будь-який твір має сюжет. Для Вас: сюжет породжує жанр, чи жанр – сюжет?
– Ти розумієш, тут в чому річ… Саме літературознавче поняття, феномен «жанр» є недостатньо розробленим, недостатньо вивченим, і теорія жанру як така досі не встановилася. Можна чисто теоретично виділити: ось оце буде романом, оце буде есей, а ось це буде отой жанр. Це, скажемо так, чисто абстрактне поняття. На практиці ми маємо взаємопроникнення жанрів. В одному жанрі з’являються особливості іншого, залежно від того, яке художнє завдання ставить перед собою автор, яку мету він досягає. Тим більше в наш час постмодерну, коли все намагаються змішати зі всім… Так, десь це може бути цікаво – як прийом, як техніка… От там людині сподобалися – це зараз виставлено на Венеційському бієнале – протуберанці, які вириваються з металургійної печі, метал, який ллється. І вона цей образ так, як він є, використала у своїй творчості. Так, це може бути, але я стою на тому, що в мистецтві першим і головним є людина. І будь-яке мистецтво пропонує свою концепцію людини. Як тільки завдання, яке ставить перед собою митець, не переслідує концепції людини, розуміння людини і думку про людину, такий твір одразу відходить, починає втрачати головні цілі, головну сутність самого мистецтва – мислення про людину, самовираження людини.
І ще інший момент: чому комп’ютер не може бути творцем? Причина проста: комп’ютер не є соціальним суб’єктом. Він не є частиною нашого соціуму, спілкування людей. А моїми читачами – скажемо ширше, реципієнтами – є такі самі суб’єкти соціуму, як і я. Їм цікаві мої переживання в тій чи іншій ситуації. Комп’ютер в принципі не може переживати.
– Вийшов Ваш детективний роман. Чи буде серія?
– Там серія від початку заявлена. Просто після виходу цього роману я взяв тайм-аут на рік. Але він у мене затягнувся до сьогодні. Мій наступний роман – він має робочу назву «Приманка» – для української літератури буде досить нехарактерним, це шпигунський роман. У нас він не культивується. В російській літературі, в інших літературах він є. У нас дехто до нього наближається, але власне шпигунського роману в нас немає. Хоча є спецслужби, які діють. Є шпигуни, яких ловлять, є наші люди, яких називають розвідниками, хоча це в принципі одне й те саме – все залежить від точки зору.
– Чи спостерігається у Вашій творчості розподіл на літературу на замовлення та літературу для душі?
– Мій перший роман писався на замовлення.
Працюючи журналістом, на початку 1987 року, я прийшов в прокуратуру. А зацікавився тоді інформацією, що медсестра в лікарні імені Пирогова, чергуючи на посту в травматології, підмінила ампули з наркотиком, з промедолом, і поставила ампули з димедролом.
– Тобто, вкрала наркотик?
– Так, самі ампули були справжні, але підпиляні, і ліки всередині замінені. Вона попалася, її судили, дали кілька років так званої «хімії». Я зацікавився, і тоді написав перший судовий нарис. Відтоді пішли знайомства, і я почав писати на кримінально-правові теми. На сьогодні в мене написано близько 600 судових нарисів чисто по судових справах. А ще ж маса матеріалів було, коли злочин тільки-но розкритий, коли ще йде слідство… Якщо охопити все це, то так з тисячу публікацій пройшло. Постійне спілкування з людьми в органах привело до того, що для мене цей матеріал «живий», він дихає, я відчуваю його, я кримінальні справи можу читати по діагоналі – знаю, куди мені заглянути, щоб, не перечитуючи всього, одразу знайти те головне, що мені потрібне для написання. І я знаю людей, які цим займаються. В різних структурах, у судах і так далі.
І колись у мене визрівала така думка, що, користуючись всім оцим масивом документального матеріалу, я напишу, напевно, детектив. Один, другий, третій…
І тут видавець раптом до мене звертається. «Вітю, – каже, – я замовляю тобі детективний роман. Ти пиши, як хочеш, що хочеш, але там повинна бути присутня Трипільська культура». Він видавав блок літератури по Трипіллю, там були і наукові дослідження, і популяризаторські, і художні речі. От в мене лежить книжка Кожелянка «Третє поле». Видавець одночасно зробив мені замовлення і йому. Я продумав, роздивився, зважив, у мене з’явився замисел сюжету. Безумовно, були моменти, коли мені не вистачало певних знань. По Трипіллю їх було достатньо, тому що я читав, цікавився, є контакти з трипіллєзнавцями. З цього все почалося, так народився роман. Він писався приблизно року півтора. Спочатку я стабільно, методично третину роману написав. А потім закрутила робота, мене просто вибило. Щоб дописати роман, я брав відпустку. Взяв відпустку – написав ще третину, потім взяв ще відпустку – і дописав. Він писався швидко. Звичайно, виникали проблемні питання, я приходив до людей, консультувався… У мого друга, наприклад, який працював раніше в обласній прокуратурі (зараз в Генеральній) я дізнавався про розташування кабінетів у Генпрокуратурі. Можливо, те що він сказав, я використав двома-трьома фразами, але вони правдиві, воно справді так є. Сюжет цього роману вигаданий. Але особливість його в тому, що всі місця дії справжні. Все відбувається в реальних координатах. Можна зайти в кафе, в які заходять мої герої і п’ють каву, чи пройтися по цій самій Ольвії, по якій вони ходять, зайти в приміщеннями прокуратури, куди вони заходять – всі місця дії реальні, навіть деякі конкретні кабінети. І деякі прототипи напряму списані з конкретних осіб. Зокрема, герой розділу «Полковник археології» – це персонаж буквально, до деяких біографічних моментів, списаний з реальної людини – з відставнго контррозвідника Івана Івановича Зайця. Можу сказати, що він в мене з’явиться і в наступному романі. Це буде теж, до речі, об’єктивно прив’язано до його колишньої роботи.
– Але вже не до Трипілля…
– Абсолютно ні, це буде пов’язано з Близьким Сходом.
– Нових зоропоезій немає?..
– Я б навіть точніше сказав – зорових пародій.
Взагалі-то я почав літературну творчість… Як буває? Людину пробиває – вона пише вірш, і починає з цього часу писати. Колись кожний написав щось уперше. Це може бути в п’ять років, може бути в двадцять у когось. Я написав перший вірш у восьмому класі, в чотирнадцять років. Перший твір, який я написав – це була пародія, і це трапилось на уроці історії. Урок був нудним, а перед цим був урок російської літератури, де розповідали про Пушкіна, про його любов до А. П. Керн. Тоді я і написав пародію на його «Я помню чудное мгновенье…». Я прийшов додому після того, і мене пробило: я почав писати вірш, потратив дві чи три години. А то зима, темніє рано. В хаті не топлено, я мав нагодувати курей, кролів – але мені було не до того, я писав ВІРШ. Я написав перший вірш, десь годині о шостій закінчив. Уже в темряві нагодував кролів, при ліхтарикові нагодував курей, вернувся, натопив у хаті – і написав другий вірш. З цього, власне, і почалась моя літературна творчість. Відкриття себе, свого шляху – це відбулося протягом одного дня. Але почалося все-таки з тої пародії, яку я написав на уроці історії. Деякі сатиричні вірші, написані в школі, коштували мені такої «вовчої» характеристики, яку потім заврайвно примусив переписувати директора школи. У мене все чотири–п’ять, але одна трійка в атестаті була – з військової підготовки. Тому що написав вірш про вчителя військової підготовки, йому про це доклали. Можна сказати, що я за свою творчість потерпів, ще будучи на ранній стадії.
– Цікаво, що ж було далі?
– А потім… Я працював на межі 81-82 років в редакції районної газети, і мій колега, товариш давній, журналіст Іван Ковтонюк прийшов, почитав свої пародії. Це було цікаво, і я подумав: «Я теж можу». Я якраз тоді поміняв роботу, прийшов у «тімірязівку» працювати на посаду редактора, мав доступ до літератури, і я почав писати пародії. Я написав їх, напевно, десятки два. Основна частина тих пародій склала книжку «Кнопки для крісел». Написані вони були у 1982-83 роках. А потім я їх збираю, прикидаю: от збірка пародій. Треба їх показати комусь. Їду в Київ. А у нас маститий пародист того часу, літературознавець, професор інституту літератури Юрій Івакін. Мені дають в інституті літератури його телефон, дзвоню йому додому, кажу, що я молодий пародист із Вінниці, привіз збірку пародій. Він каже: «Добре, чекайте в інституті, зараз я до вас приїду». Він усе кинув, узяв машину, приїхав в інститут. Сіли ми у нього в кабінеті, він почитав мої пародії, каже: «Ну що, звісно, це ще не те, це ще не стильові пародії (стильові пародії вважаються  вершинною річчю), але з вас буде пародист. Я бачу лева по кігтях», – це його слова.
– Справді, підтримка метра завжди окрилює.
– Так він мене підтримав. Мені приємно: сам Юрій Івакін висловив таку думку. Ну а потім мене заколотило, закрутило журналістикою, на якийсь час з літературної творчості я був виключений. До виходу першої книжки. Кінець вісімдесятих – це був поштовх, коли зашорена, заідеологізована література починає розвалюватися, поява групи Бу-Ба-Бу… В принципі, група Бу-Ба-Бу відбила один з дуже важливих напрямків розвитку естетичного клімату в літературі на той час. Бу-Ба-Бу – це тільки один з елементів, а людей, які працювали в такому ж ключі, було значно більше. І тоді ж у мене почала писатись книжка «Вишуки». Теж у цьому напрямку. Переосмислення старих стереотипів, розкутість, пошуки нової художньої мови. А почав писати я в Польщі. Якраз тоді їздили на базари, і я теж поїхав. Якогось вечора я сидів у машині, слухав по радіо новини з України, обдумував якісь речі, і раптом мене пробила концепція книжки «Вишуки», причому відразу. Один-два вірші до того вже існували, але я повернувся з Польщі в квітні – і до осені книжка була написана. Малесенька, скільки там, двадцять–двадцять з чимось віршів. Але вона дуже важлива в плані концептуальному, тому що вона просто десь відкривала, здавалося, нові напрямки, те, чого досі не було. Ну, принаймні, вихід цієї малесенької книжечки мав дуже несподіваний для мене хороший резонанс в літературі… Про неї навіть писали небагато. Її просто прочитали!.. Вона просто сама по собі спрацювала. Тоді – 93-го року – був міжнародний круїз поетів по Середземному морю. З України була група поетів: Покальчук, Ірванець, Римарук, Герасим’юк – хороша компанія. Ну і, відповідно, поети з різних європейських країн. То Сашко Ірванець, з яким ми не були знайомі, десь доп’яв мою книжку і носився з нею по кораблю, як він потім розказував. Мені таку зробив рекламу на всю Європу, мовляв, що це нове слово в українській поезії, взагалі, в європейській поезії…
– Навіть аж так? Очевидно, що такий знавець пародійних стилів, як Ірванець, заслуговує на довіру. Для мене ж тут приємною несподіванкою звучить його здатність порадіти за успіх колеги.
У книжці «Вишуки» є таки сильні пародійні струмені. Взагалі вони характерні для всього бу-ба-бістського напрямку….
Щоб поставити якусь крапку з тим, що я писав пародії, я зібрав свої старі пародії, уклав книжку «Кнопки для крісел». Вона теж невеличка – 32 сторіночки, – дописав ще кілька пародій, щоб вона була закінчена. Сама по собі написалася відповідь на пародію Анатолія Бортняка, який мене пародіював… От запитують: «А як ти сам ставишся до пародій?» Та з задоволенням, якщо це справжній твір, якщо хороша пародія, талановито зроблена, – то я тільки радію, якщо мене хтось класно пародіює. Бортняк написав пародію, десь, може, трішки перегнув. А потім якось їду з Києва, і у мене з’являєтья ідя відповіді. Відповідь на пародію називають контр-гамбітом – жанр у нас рідкісний. Є літературний твір, є пародія на нього, але відповідь на цю пародію в такому ж стилі, так само дотепно… Це жанр рідкісний, тому що, як правило, люди, яких пародіюють, не володіють пародійною технікою. Поки я доїхав до Вінниці, у мене була написана відповідь Анатолію Бортняку. Досить дотепна і досить гостра.
Коли вийшли «Кнопки для крісел», я подумав: добре, книжка є, але це все остільки-оскільки. Але Юрій Івакін (тоді його вже не стало) дав аванс, що «видно лева по кігтях», і його треба було відробляти.
І в мене народжується концепція книжки, яка не просто є книжкою пародій, а яка є кроком вперед в українській пародії взагалі. Я одразу високо підняв планку, бо на той час українська пародія почала занепадати, дехто з відомих пародистів старшого покоління помер. Книжку я розділив на чотири розділи. Перший – це традиційна пародія, коли береш фрагмент вірша якогось поета і пародіюєш…
– Так звана фейлетонна, так?
– Ні, я тоді це називав змістовою пародією, або смисловою.
Має бути в тому, що ти пародіюєш, певна суперечність, достатньо гостра, достатньо яскрава, щоб її пародіювати. Якщо в творі, який ти пародіюєш, такої суперечності немає, ти пародію не зробиш. Ця суперечність, смисловий алогізм, повинен бути закладений апріорі. Якщо його немає, а ти хочеш написати на це пародію, ти можеш її “витягнути”, тільки ввівши реалії, не характерні для оригіналу. Тому цитати вибиралися для таких традиційних пародій дуже ретельно, і тексти, які писалися, теж писалися дуже ретельно, з парадоксальними несподіваними поворотами… Коли я читаю, дехто з аудиторії каже: «Ах! Оце так поворот!»
А наступний, другий розділ – це чисто вже моя розробка, в українській літературі такого різновиду пародій просто не існувало. З одного боку, для мене це крок вперед в розвитку зорової поезії, тієї, яка була заявлена в книжці «Вишуки». Але ж є певні поети, які пишуть зорову поезію, – і з’явився замисел створення зорової пародії, коли пародіюється і текстовий, смисловий ряд, і візуальний ряд. І ось тут я зіткнувся з проблемою, яку я в принципі не міг розв’язати на той час, тому що зорову поезію пишуть дуже мало людей. Та й у них творів зорової поезії не так багато. Як правило, це поети, в яких основний масив іде поезії звичайної – традиційний невізуалізований текст. З маленького ж масиву зорової поезії вибрати матеріал, у якому були б справді якісь глибокі суперечності, за які можна зачепитися, зробити яскраву пародію, просто дуже важко. І через це в мене цей розділ – там з десяток пародій – вийшов дуже нерівний. В одних випадках матеріал прийшов, ліг на душу – і вийшли гарні пародії. Наприклад, «Дуже еротична поезія”. Ця пародія має успіх – перевірено часом. А є речі невдалі, скажімо, пародії на Івана Іова чи Неду Неждану, де я зачепився за якусь несуттєву суперечність. Пародії я написав, але не вважаю їх удачею, бо мені просто не було від чого відштовхнутися. Суперечності глибокої, насправді яскравої там не було.
У третьому розділі планка була піднята на максимальну висоту – там цикл стильових пародій “Коровіана”. В принципі, відтворити стиль іншого поета – тут нема технічної трудності. У нього є певні синтаксичні особливості, і ти їх враховуєш, певні особливості ритміки, певна лексика. Наслідуєш цих кілька основних моментів – і стиль фактично відтворюється. Але коли я писав пародії “Коровіани”, там уже йшло пародіювання не самого тексту, не самої творчості – там йшло пародіювання принципів образотворення, які використовують ці поети. Ішло пародіювання на глибинному рівні, те, що в текстах не заявлено. Так, зовні це цікаво, відтворюється стиль, смішно, і люди сміються, дивлячись на ці тексти. Але насправді глибинні речі можуть помітити лише одиниці – сам автор і люди, які люблять і глибоко знають його поезію, а рядовий читач не наздожене.
Був такий випадок із пародією на твори Ігоря Римарука. Ще йшла робота над книжкою, ми з Ігорем зустрілися, сидимо, взяли по коньячку, спілкуємося. Кажу: а я написав на тебе пародію. Поясню, що, як правило, ключ пародії іде в самому кінці, тільки тоді читач або слухач сміється. Але коли йде пародіювання самого способу образотворення, то воно проявляється на всіх щаблях, від початку до кінця. Так от, на другому рядку Ігор починає усміхатися, на третьому рядку починає сміятися! Хоча до кінця пародії ще п’ять рядків. Це було вже попадання… Ну і цей цикл, в принципі, вдалий – там, по-моєму, чотирнадцять пародій.
Ну і надзавдання – останній розділ «Любити пересмішника» – такий перегук з назвою романа Гарпера Лі «Убити пересмішника», який якраз в українському перекладі вийшов незадовго до того… Останній розділ – це пародії на пародистів. Я вирішив зробити парадоксальний підхід. Кожний пародист має свій стиль, хоча насправді він ховається за стилями інших, і я вирішив їх примусити говорити від свого імені, заявити творче кредо від першої особи. Це теж було, на перший погляд, легко, а насправді – велика аналітична робота з творчістю кожного з тих пародистів, яких я пародіював. Там є і вже згаданий Анатолій Бортняк – пародія, як би він своє кредо заявив. Ця книжка на той час –на 97 рік – відразу підняла планку, яка до цього була опущена, на дуже високий рівень. Це ніби була заява: ось такою може бути українська пародія. Але ця книжка так одна і залишилась. Тому що пародія як така десь трохи занепадала, десь не вживалася в загальний темп – такі були особливості літературної ситуації.
А зорова пародія – це було поєднання пародійного начала і зорового начала. Вони формувалися окремо, а тут дуже вдало поєднались. Насправді, з того розділу справді добрих, міцних,мабуть, із п’ять зорових пародій. З тих, які залишаються в літературі. От книжка вийшла – і вона залишається. Її можуть не перевидавати, пройде років 10, 20 – і до неї вернуться.
«Кнопки для крісел» можуть загубитися в історії, «Вибрані ночі» – можуть випасти й загубитися, тому що в цьому плані є набагато сильніші, цікавіші твори. А «Вишуки» і «Браття во хвості» – це те, що просто залишиться. Микола Мірошниченко розказував: приїжджає він у Канаду до Ярса Балана, той показує, де він живе, заводить у свій робочий кабінет, а в нього на столі лежать розкриті «Вишуки». Тобто він з ними працює. Так що це теж про щось свідчить.
– А в якому ж стані сьогодні перебуває Ваша пародійна творчість?
– Я написав пародії на всіх, на кого хотів написати. Там був підбір авторів, безумовно. Авторів, які представляють ту чи іншу школу літературну чи стильовий напрямок. Там і постшістдесятники представлені, і вісімдесятники, старше покоління і молодше, дев’ятдесятники теж є. Більше, звісно, вісімдесятників, мого покоління. На закордонну поезію – на Юрка Тарнавського є пародія. Була і творча поразка – я не зумів створити пародію на вірші Романа Бабовала. Вчитався – і раптом я відчув, що чогось не доганяю. Створити стильову імпровізацію, щоб було смішно і водночас схоже на Бабовала, – можна було, то неважко. А в глибинних речах образотворення я не зумів упіймати щось таке, що означає сутність самого Бабовала, тобто і його ліричного героя, і автора… Я тоді здався, не зміг написати пародію. А через рік ми зустрілися з ним у Брюсселі, була велика розмова, яку я записав на диктофон. Я відчув, що після тієї зустрічі, коли він розкрився, був щирий, я міг би написати пародії на його вірші. Правда, Роман Бабовал помер кілька років тому. Так що зараз у мене в планах найближчих стоїть  написання великого есе про Бабовала. Хоч це буде і не пародія, але певна творча реабілітація…
– А все-таки, чому ви більше не верталися до пародії?
– Я зробив річ концептуальну, я подав нову концепцію пародії. Я подав її на такому технічному рівні виконання, на якому тоді був здатний це зробити, – на максимально можливому для себе. Писати далі в такому самому стилі, повторювати знов, знов і знов те, що я вже зробив,… Я можу написати ще двадцять зорових пародій, вони будуть чимось цікаві… Але не в тому справа. Справа в тому, що я створив саму нову концепцію, і це в сто раз важливіше, ніж просто писати, розбудовувати її. У мене є замисли, скажімо,  по розвитку кінетичної поезії, заявленої у книжці “Вишуки”, а до них ще не дійшло. Пародії не писалися, бо не було внутрішньої спонуки, естетичного завдання нового. Те, яке стояло переді мною, я його виконав у “Браттях во хвості”. І після цього я міг би сказати Юрію Івакіну: «Я чесно відпрацював аванс, який ви дали». Наскільки зміг його відпрацювати…
А крім того, мене занесло в інші жанри, в інші види літератури. Скажімо, якраз тоді, а це 97-й рік, ішла робота над перекладом з англійської «Арістоса» Джона Фаулза. Робота важка, оскільки я англійської не вчив ні в інституті, ні в школі, це все самотужки осягалося. Мовою, яку я вчив, була німецька. Потім, тоді ж, я займався Тором Ланге, книжкою про Тора Ланге – а там потрібні були знання данської мови. Результатом стала книжка про Тора Ланге, яка вийшла в 2001-му. Вона малесенька, сторіночок 30, але інформації на ту книжку зібрано дуже багато, масив перевернутий дуже великий. Я міг би її зробити в два, в три, в п’ять разів більшою.
Тоді ж готував «Вибрані ночі» – перше та друге видання. Це я зробив собі подарунок на 40 років. В жовтні 1998 року мені мало виповнюватися сорок, мене пробило: а чому б не зробити книжку інтимної лірики, та й назва є гарна – «Вибрані ночі». Я принципово виніс – хоч у мене еротичних віршів майже немає – еротичний момент за межі книжки, акцент у ній поставлено на духовності, на взаєминах, на емоціях, хоча, безумовно, в деяких місцях тексти балансують на грані еротичного. Але власне еротики як такої в книжці немає. В 98 році до дня народження у мене рукопис був готовий. Я собі зробив подарунок – зібрав рукопис книжки, а вона вийшла трохи пізніше, в 1999-му.
2000 рік. Як упорядник я уклав книжку Миколи Трублаїні, і тоді ж ми почали випускати журнал. А почалося все з такої незобов’язуючої балачки з моїм давнім другом Віктором Рибачуком. Обдарований письменник, він написав цікаву п’єсу і не міг її ніде надрукувати, бо вона парадоксально переосмислює взаємини Христос – Іуда. Це не можна робити в нашому суспільстві, яке відродження релігії чомусь називає відродженням духовності, хоча ці речі, може й близько одне коло одного ходять, але не є ідентичними... І от ми сидимо, п’ємо чай, і я кажу: «Давай зробимо свій журнал, і там надрукуємо все, що захочемо». «А як би ми його назвали?» Перебрали назви і з’явилась ідея: «А давай його назвемо «Згар»!»
– Як річку?
– Ага, в Рибачука якраз дача на Згарі. А тоді дивимось в словнику, що означає слово «згар». Там чотири значення, одне з них – вигоріле місце, де наростає нова рослинність. Це як українська культура – витоптана, але наростає нова. Зачепилося, бо таке гарне слово! Уже саму назву «Згар» шкода було втрачати.  Знайшли видавця – вінницьке видавництва «Теза». Побалакали, він теж зважив, поїхали ми на Згар на вихідний, на відпочинок, обговорили і прийняли рішення: ми втрьох стаємо співзасновниками, запускаємо проект «журнал “Згар». Зрозуміло, я – головний редактор, Рибачук – заступник редактора, Брискін – видавець. Знайшли гроші. Обласна рада допомагала, Григорій Калетник, один номер вийшов за його сприяння, один номер – за сприяння Юрія Іванова – губернатора. Словом, допомога була. І я одразу привів низку авторів, журнал набув розголосу… В першому номері Покальчук надрукувався. Відповідно, далі інші, і Кожелянко там у мене є, і Процюк – відомі письменники. Я уже вийшов на той рівень, коли міг спокійно говорити і з Оксаною Забужко, і з Юрієм Андруховичем, щоб запросити в журнал. Але в нас усередині почалися певні неузгодженості, певні труднощі. Кінчилось тим, що я вирішив: особисто мені цей журнал для реалізації моєї творчої потенції не цікавий. Мені цікава письменницька праця. Я створив журнал. Я показав принципову можливість створити в Вінниці хороший журнал. Він видавався неперіодично, в ньому практично не було гонорарів, і деякі люди давали матеріали туди тільки тому, що я попросив. А от обласна письменницька організація прореагувала на журнал дуже прохолодно…
– Але ж Ви також член НСПУ. Крім того, Ви ще й член Асоціації українських письменників. Що можете сказати про ці спілки:
– АУП була створена як альтернатива СПУ, але виявилась неспроможною в організаційних питаннях. Спілка письменників, як на мене, займається не тим, чим би їй треба було. Ті членські внески, що в ній збирають – це сущий мізер. Я взагалі за те, щоб більше внесків сплачувати, не 5 гривень на рік, а кожен місяць по 10, 15, 20 гривень – скільки треба. І Спілка повинна брати на себе ряд зобов’язань, скажімо, вона повинна мати групу літературних агентів…
– Може, організовувати критиків…
– Ні, критики – це вид творчості, до критики більше треба наукову еліту залучати філологічну. Але потрібна юридична підтримка, має бути група юристів – фахівців з авторського права, група літературних агентів. Оцим має займатися Спілка – просуванням літератури. Не виданням. Тут уже питання видавців. Я згодний з думкою Тараса Федюка, що зараз відбувається переструктурування літературного процесу, коли об’єднання літераторів відбувається не навколо якоїсь громадської організації чи там ще чогось, а навколо видавництв і редакцій журналів – тих, які їх друкують. І, відповідно, видавці і редактори журналів теж намагаються залучити цікавих авторів саме до себе . От я вже стільки років працюю з видавництвом «Теза», і в мене якихось серйозних спроб поміняти видавництво фактично не було. А ті, що були, закінчились тим, що я все одно працюю з «Тезою». І наступна моя книжка вийде в «Тезі».
– Ви казали, що займаєтесь літературною критикою вже досить довгий час. Що ж для Вас є критика: способом самоствердження, засобом комунікації на рівні компліментарному, додатковою можливістю вироблення літературного світогляду, власним самоосмисленням?
– Є все. І, можливо, спроба реалізуватися в одному з тих напрямків, по якому я не пішов, чи, скажемо так, не дійшов до нього – літературознавство. В мене був абсолютно реальний шанс піти з філології не в літературу, а в мовознавство. Мене кликали, мене підштовхували, тому що у мене з вивченням мови блискуче йшло. А письменником можна бути, не маючи філологічної освіти, оскільки це мислення про життя, викладання думок про нього. Що стосується відсутності системної філологічної освіти – людина, яка стає письменником, все одне це наздоганяє. Самотужки, несистемно, рвано, може, десь з прогалинами великими, але вона все одно повинна читати інших, щоб розібратися, виробити систему критеріїв, систему понять… Я – професійний філолог, і я мислю філологічно. Філологічна підготовка дає можливість кращого напрацювання техніки, глибшого розуміння літературної техніки… Бо що таке філологічна освіченість? Це передусім знання мови, її закономірностей, особливостей, а саме мова і є головним інструментом. Коли я аналізую, скажімо, поетичні тексти, то отой масив напрацювань – філологічних, з віршознавства, із лінгвістики і так далі, – спрацьовує сам по собі. Наприклад, рядок не звучить. Чому нема мелодики рядка? В чому причина? Треба мати інструментарій, щоб його проаналізувати і розібратися, в чому там справа. У мене є цей інструментарій. Я дивлюся – ага, система наголосів, один з важливих елементів ритму, побічні наголоси, як вони між собою взаємодіють, розташування наголосу на слові, взаємодія слів між собою – а це ж ритмічні ланки. Це все напрацьовується, це треба просто знати. Звичайно, можна писати на інтуїції, не маючи цієї освіти…
– На слух, на звук.
– Так, на звук. Можна писати на звук і навіть отримувати непоганий результат. Але шанси… Все одно написане тобою “на звук” ти потім мусиш відредагувати. Сам. Ну і ще такий момент. Знаєш, людей, які могли б у нас зробити редагування поетичних текстів у Вінниці – раз, два, три, але четвертого вже треба і пошукати. Тому що редагування вимагає перш за все бути поетом плюс блок спеціальних знань. Ну і бути поетом з поетичним чуттям, зі всім.
– Тобто для будь-якого автора все-таки потрібен редактор?
– Ти знаєш, я видав кілька книжок без редактора. В першій книжці Валерій Басиров значиться, але там редагування майже не було. Друга, третя без редактора, а вже починаючи з «Браттів во хвості» я постійно звертався до редакторів. Її редактором був Василь Кобець. Він почитав і зробив всього два зауваження на всю книжку. Вони були по ділу, я їх врахував і перебудував два рядки. «Вибрані ночі» – редактором книжки був Микола Мірошниченко. Коли зараз друге видання вийшло «Вибраних ночей», я додав десяток віршів, то я цей десяток взяв, поїхав у Київ до Миколи, кажу: «Ти у мене був редактор, почитай ще ці». Чудова у мене була робота з редактором перекладу Фаулза Світланою Іващенко. По-перше, вона філософ за освітою, по-друге, блискуче знає англійську. Книжка готувалася у видавництві СІНТО, вона дійшла до оригінал-макету, але тут видавництво обвалилося і не встигло її видати. Правда, прекрасно, що встигли мені гонорар заплатити…
Зараз мої прозові книжки редагує Людмила Понз – у Вінниці вона одна з найкращих редакторів.
– Але ж і Ви самі виступали і виступаєте в ролі редактора. Скажіть, що дає (чи, може, забирає) в письменника журналістська творчість?
– Будь-яка робота веде до вдосконалення, і редакторська робота так само вдосконалює.
– А чи знаходите в чужих текстах якісь поштовхи до власної творчости?
– Коли ти читаєш певний текст – не за завданням, не щоб написати рецензію, а просто читаєш задля задоволення, аналізуєш, смакуєш якимись там рядками, словом, – включається асоціативне мислення: опа, а якщо так повернути, а отак? І раптом з’являється новий класний образ – він відштовхнувся від прочитаного, але зовсім не схожий на те, що було. З цього образу може народитися зовсім новий вірш. Коли береш чиїсь тексти, то образне мислення підштовхує, індукує твоє образне мислення..
– Ви сказали, що для рецензування прочитання має бути особливим. Це яким?
– Залежно від того, яке завдання перед собою ставиш, на те звертаєш увагу.
– Тобто виділяються певні головні аспекти на противагу другорядним.
– Так. Скажімо, коли я читаю книжку, яку маю рецензувати, одразу аналізую її з тематичного боку, дивлюся на жанровий склад, намагаюсь визначити якісь речі, які для цього автора пріоритетні. Тобто мені треба визначити ключові моменти в його творчості, і подати їх читачеві. Якісь перегуки з іншими знайти, причому все це зробити точно, переконливо, аргументовано. Коли я просто беру щось почитати, мені не треба нічого шукати. Я беру конкретний твір, я його читаю не так розумом, як серцем, душею, я можу його перечитувати, можу відкрити книжку посередині і так читати. Книгу, яку я рецензую, я мушу прочитати повністю. Книжку, яку я беру для душі, можу прочитати десять віршів і кинути. Не пішло. Не моє…
– До речі, як здійснюється вибір книжок для рецензування?
– Немає якогось одного критерію. Перше – це, безумовно, новинки. Друге – це імена, які на слуху. Третій момент – це люди, яких я знаю, люди, з якими склались якісь добрі стосунки, хтось із моїх друзів видав книжку – я її рецензую. Але, як правило, ця книжка має бути достатньо помітна в літературі, мати свій контекст. А буває ще таке: я давно чув про якогось автора, а я його не читав. Я його беру, прочитую – і пишу. А оскільки рубрику я вів планову, щотижня в мене повинна з’явитися рецензія. Навіть якщо нічого в голову не лізе, примушую себе сісти і написати. Але зараз я вже закриваю. Я започаткував рубрики «Бібліофіл» та «Книгар» 99-му році. На сьогодні – це сім років – постійна робота, постійне читання, постійне писання, яке привело до вигорання. Я почав робити перерви. А зараз – усе, цей проект себе вичерпав. Правда, в межах цього проекту я надрукував в рубриці «Бібліофіл» 140 рецензій, а в рубриці «Книгар» на сьогодні 132. Це серйозний масив, навіть якщо одна рецензія – це одна книжка. А буває, що рецензуєш одразу кілька. Мені набагато цікавіше писати для серйозних видань – зараз відновився журнал «Книжник-рев’ю», – цікавіше з тої причини, що там одразу підвищується складність завдання. Глибший аналіз іде, серйозніша, об’ємніша рецензія – цікавіше писати. Так що в рубриці «Книгар» заплановано дві останні рецензії, вони вийдуть через два номери, і крапка. Я не кажу, що закриваю цю рубрику. Можливо, щось там ще надрукую, але в принципі цей проект для мене закінчений.
– З яких мов Ви перекладали?
– Взагалі я перекладав із шести мов – це переважно мови германські і західнослов’янські
– Найширше суспільне визнання приніс Вам саме переклад, чи не так?
– Із моїх книжок найбільш поміченим був якраз переклад Фаулза. Він був визнаним Книжкою року в номінації «Сучасна філософія і гуманітаристика» за 2003 рік.
– Справді, книжка цікава, але й важка для читання…
– І для перекладу.
– Мова досить витончена. Ви знаєте, з фрагментом цієї книжки, а саме з концепцією немо (ніхтовості) студенти нашого ВНТУ знайомляться в курсі гуманітарних дисциплін.
– Я радий за них, бо спілкування з інтелектуалом Джоном Фаулзом дає дуже багато.
– Ну, є такий вираз, що перекладач в поезії – це суперник, а перекладач в прозі – раб. Інша справа, що чіткої межі між поезією та прозою немає. Значить, повинні бути області, де одночасно і суперник, і раб.
Існує постійна дилема в перекладацькій роботі. По-перше, це принципова перекладність будь-якого тексту. По-друге, неперекладність цього самого тексту з однієї мови на іншу. Що це значить? От що таке текст – це інформація, передана в одній мовній знаковій системі, і його можна передати в іншій мовній знаковій системі, зберігши, по суті, зміст повідомлення. Але як художній текст… Кожне слово в певній мові включене до певного ширшого контексту. Практично кожне слово у собі конденсує величезний історичний досвід і має ряд асоціативних зв’язків з іншими словами, з фразеологією, зі всією культурою. Якщо ми точно перекладемо якесь слово, скажімо наше «рука» на німецьке «Hand», то в іншій мові воно попадає зовсім в інший контекст, в іншу схему зв’язків. І така система асоціацій навколо нього не може бути перенесена в іншу мову. Тоді і йдеться про принципову неможливість перекласти, зберігши все оте семантичне поле зв’язків. Хоча загалом перекласти можна все. Майстерність перекладача в тому й полягає, щоб якомога повніше відтворити те, що хотів донести автор тексту. Те, що це не можна перекласти абсолютно, це зрозуміло, ну а перекласти з багатьма втратами… це зробити легко, але назвати перекладом не можна. Якщо Євтушенко «улучшает», то за рахунок чого? За рахунок чого можна покращити чужий текст? Ввівши образи, яких немає в оригіналі? Тоді це є переспівом. Я хотів би бачити, як Євтушенко «улучшит» при перекладі Рільке. Ну як можна поліпшити Рільке, який має дуже густе письмо? Я хотів би побачити, як Євтушенко покращить Поля Елюара, де надзвичайно висока густота тексту. Сказати можна все... Але ясно, що коли взяти для перекладу якогось восьмирозрядного поета, а перекладати буде поет талановитий, то це буде краще, ніж в оригіналі.
– Шукаючи в Internet-мережі ваше ім’я, із творчості я знаходив лише статті для «України молодої». А ваша сторінка на сайті АУП взагалі не оновлювалася вже невідомо скільки років. Як ставитесь до відсутності Ваших творів у всесвітній павутині.
– Це питання стоїть, воно проговорювалось, але досі не доходили руки. В 90-ті роки це не було ще настільки актуальним, оскільки Internet не ввійшов в наше життя настільки, не став настільки буденним. Була якась група користувачів, яка тоді користувалася Internetом, але вона була досить вузькою. І на той час створити сайт, сказати: от у мене є така перлинка красива, але мало кому доступна… І зараз – це дві різні ситуації. Зараз питання стоїть про те, щоб створити персональний сайт і розмістити там низку творів, тим більше, що всі мої книжки є в електронній формі. Так що це питання актуальне. Є справи, які ти відкладаєш з року на рік, і проходить рік, два, три, п’ять. Мовляв, ще не горить, ще встигну зробити, я ж іще не помираю. Я потратив минулий рік, щоб навести порядок в у своєму творчому архіві. За результатами в мене підготовлено п’ять рукописів книжок. Серед них і книжка критики, про яку ти писав. Вона вийшла, тому що я розбирався в своїх архівах, а з іншого боку, вона вийшла з розрахунком на висування на премію Коцюбинського разом з чотирма іншими. Я готувався до купівлі нової квартири, тому мене цікавили будь-які заробітки, будь-які гроші, тому премія Коцюбинського була дуже незайвою при моїй невисокій заробітній платі.
Але цей період розбирання з архівами затягнувся аж дотепер, тайм-аут в романному проекті затягнувся. Зараз я склав список з двадцяти позицій задавнених зобов’язань перед собою того, що потрібно зробити, а потім добавив ще двадцять першу. На сьогодні шість уже виконав. А серед тих, що залишилися, – дописати книжку, яка мала вийти в 2000 році, про поїздку в Данію. Думаю, до осені з усіма цими намітками справлюся. А тим часом у мене визріває концепція наступної книжки і взагалі подальшого напрямку творчості. З одного боку – тайм-аут, а з іншого боку він – дуже продуктивний.
– Щодо відпочинку. Психологи кажуть, що лінощі часто виступають своєрідним фільтром для того, що людині насправді непотрібно, нецікаво. Тобто це відсутність мотивації. Як ви вважаєте, що таке інощі для письменника: біда чи форма захисту?
– Для письменника? Спочатку я людина! І тільки потім я людина, яка обрала певний вид діяльності. А якщо це так, то мені властиво все, що й іншим людям, в тому числі й лінощі. В кінці кінців я якоюсь мірою заздрю роботоголікам, але, знаєш, лінощі повинні бути. Це справді форма захисту, форма відтворення сил. Відпрацювавши у журналістиці низку років без відпусток і без вихідних, закінчив тим, що я зірвався у таку депресію, з якої не міг вийти 5 місяців. Я нічого не міг робити, я тікав з міста на дачу до свого друга. Я не хотів нікого бачити. Мав пройти час, поки я відійшов і зміг працювати. Зараз я дуже ретельно відстежую, щоб відпочинок і активність чергувались. Одне діло, коли тобі 20-30 років, ти можеш «пахать» без зупинку, а коли тобі уже під 50 – це треба контролювати.
– Але лінощі…
– Ну, звичайно! Буває, що не хочеться чогось робити. Взагалі, є таке поняття «страх перед чистим аркушем паперу». Він присутній завжди, і від нього нікуди не дінешся. Коли, скажімо, я маю сісти за роботу зранку, отой – навіть не страх, а бар’єр, який треба подолати, – присутній, і я знайду сто причин відтягнути момент, коли сяду і почну працювати. Буду каву варити, комусь телефонувати, згадаю, що треба щось по дому зробити – це може тягнутися 20 хвилин, 30, поки нарешті примушу себе сісти за комп’ютер… Це не значить, що так відбувається постійно, системно, але буває.
– Швидше якісь хитрощі.
– Форма захисту. Тому що важка, напружена робота виснажує, втомлює.
– Дякую за цікаву розмову!

«Вінницький край», 2008, № 2.



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні