Серед розмаїтого жанрового багатства творчости вінницького літератора Віктора Мельника особливе місце посідає його книжка вибраної критики. Відомий ще з 80-х статтями в «Літературній Україні», «Дніпрі» та інших всеукраїнських виданнях, активний дописувач вінницької періодики (журналіст же ж бо!), ведучий тематичних сторінок в газетах «Вінницькі відомості» та «Подільська зоря», редактор часопису «Згар» Віктор Мельник критики писав багато і критики різної.
У збірці «Віддзеркалення» автором здійснено спробу одібрати й систематизувати кращі зразки свого літературно-критичного письма. В наслідку маємо своєрідну авторську антологію жанру. І попри невисоку поліграфічну якість видання та малий тираж книжка сприймається як набуток до осмислення літературного процесу та його культурологічних засад.
Складають збірку два розділи. Перший — «З літ минулих», — до нього увійшли призабуті або й зовсім не опубліковані літературознавчі статті Віктора Мельника від початку його критичної діяльності (1984 рік за визначенням самого автора) до 1995 року; та другий — «З літпроцесу», в якому зібрані статті, що друкувалися у вінницькій та загальноукраїнській періодиці після 1999 року — початку активної журналістської праці автора.
Одразу помічаємо суттєву відмінність в наповненні цих розділів.
Перший, давніший, — більш аналітичний. Тут правилом є розлогий огляд певного літературного явища — чи то книжки, чи публічної дискусії. Зразком останньої виступає стаття «Пізнай себе можливого», яка свого часу мала би стати продовженням дискусії в «Літ. Україні», спровокованої оцінкою тогочасної — друга половина 80-тих — ситуацією в українській поезії Ярославом Мельником).
Взагалі, статті першого розділу відрізняються намаганням охопити предмет аналітичного розгляду якнайширше, але водночас сповна виявляють питомий авторський лаконізм та доступність викладу. В них В. Мельник, як правило, намагається виходити на ширші горизонти, ведучи мову про стан і напрямки розвитку української поезії в цілому, прагне осмислити її у співвідношенні з літературою інших народів, не цурається категоричних суджень. Наприклад, помічає паралелі з еволюцією поезії вісімдесятництва в Росії, а саме в переході ліричних сюжетів на рівень «мікрокосмосу людської душі» на згубу суспільним та соціальним портретам дійсності.
В цих статтях особливо відчувається всебічна ерудиція та обізнаність автора. Але лише як інструмент. «Неявна мудрість акварелі», «Ілюстрація до любові», «Романтик на відстійниках», «Гра в класиків» — всі вони читаються легко і з цікавістю. А це означає, що й самому авторові було цікаво і насправді потрібно (в сенсі внутрішньої потреби) писати ці літературознавчі розгляди.
Другий розділ включає статті, відгуки, рецензії та рецензійки, більшість з яких писалися оперативно для друку (здебільшого у місцевій «Подільській зорі»). Вони набагато динамічніші, смислово концентровані, менші за обсягом, здебільшого враженнєві. Часто-густо це невеличкі оповідання про сприйняття автором тої чи іншої книжки.
Тут знаходимо поціновування як поезії, так і прози, що було нехарактерно для розділу попереднього, в якому розглядувано лише поезію. Та й форматовістю розділ «З літпроцесу» займає в збірці чільне місце (33 статті проти 10 «З літ минулих»).
Як правило, сенсовим епіцентром статтей другого розділу є найяскравіше враження чи найвідчутніший наслідок прочитання книги. В. Мельник вказує на найхарактерніші, з його погляду, риси певного твору у їх поєднанні, не обов’язково при цьому розкриваючи докладно його змісту.
Прекрасний зразок вагомого лаконізму критика — відгук на книжку Василя Герасим’юка «Поет у повітрі». Тут В. Мельник сконцентровується на єдиній — але якій! — важливій насамперед для себе, а значить, й цікавій для кожного, висновковій своїй тезі:
««Поет у повітрі» — вражаюча за своєю багатоплановістю поліметафора, що навряд чи може сягнути остаточного відчитання. Поет, який не має опори, бо її не знайти у прагматичному світі. Або, точніше, єдиною опорою якого є повітря — найтекучіша, наймінливіша і, врешті, найменш надійна субстанція. Поет завжди відкритий і завжди почувається особливо незахищеним, бо що за прихисток може дати повітря — воно саме таїть загрозу. Такий от згусток непевності й трагізму, глибинним, нутряним відчуттям якого вирізняються Герасим’юкові вірші…»
«Серце повітря», с. 78
Хоча інколи й складається враження, що — як, зрештою, і у всіх сучасних рецензентів — деякі відгуки все ж в основі мають не оту найвищу внутрішню потребу читача-поціновувача, а десь навіть й приятельські почуття та взаємини. Взагалі, в сучасному літературному процесі можемо розглядати критику (деяку частину відгуків-рецензійок) як різновид публічного епістолярного спілкування письменників, адже загострюється ситуація «самі про себе пишуть». Тобто дається взнаки брак професійних критиків, для яких критичне слово є основним. А поки письменники будуть писати один про одного, доти подібних тенденцій не уникнути. Не кажу, що це погано. Це просто ще одна особливість української літератури та навкололітаратур’я.
Географічно критичні матеріали Віктора Мельника охоплюють майже всю Україну, цим автор претендує на загальну картину літературного дійства в країні, хоч, можливо, і в межах особистісного її переосмислення і виображення.
Через характерку суб’єктивну об’єктивність автора літературно-критичних рецензій та статтей ми проглядаємо тенденції, напрямки, порухи, події в літературному житті, а значить, ця грань творчости В. Мельника неодмінно буде в подальшому цікавою для істориків літератури. Зараз же, що найважливіше, ці статті здатні спонукати долучатися до читання (мене — то вже достеменно залучили), а це і є добрим результатом для будь-якого критика.